ДО ВАШОЇ УВАГИ В ЛЮТОМУ!

14.02.2021 року - Міжнародний день дарування  книг

Міжнародний день дарування книг – це на 100% добровільна ініціатива направлена на підвищення інтересу і доступу до книг як дітей так і дорослих.  Мета заходу - надихнути людей по всьому світу подарувати книгу – бібліотеці, другу, членам родини.

Саме до цього дня бібліотека НВК оголошує  доброчинну акцію

«Подаруй  бібліотеці  книгу!»

До акції залучаються учні 1-11 класів та педагогічний колектив. Тож звертаємось до Вас з проханням , якщо маєте вдома книги, які вже прочитали і не користуєтесь ними – подаруйте їх нашій бібліотеці!

Ми впевнені, якщо  цю добру справу зробить кожен, багатшим стане наш бібліотечний фонд, а подаровані книги прочитають інші!  

14 ЛЮТОГО   -  МІЖНАРОДНИЙ  ДЕНЬ   ДАРУВАННЯ   КНИГ

З  2012 року 14 лютого відзначається свято – Міжнародний день дарування книги.

Це один з наймолодших свят в календарі, об'єднує всіх, хто дарує книги дітям і вчить їх любові до читання.  За три роки свого існування ініціатива отримала підтримку в усьому світі та продовжує знаходити нових ентузіастів і учасників.

Просуванню свята сприяла підтримка відомих авторів, блогерів та дитячих письменників.

З кожним роком все більше книжок, як уже читаних, так і зовсім нових, вирушає в дорогу в усі куточки світу.  Неймовірно, але сьогодні багатьом дітям книги малодоступні з найрізноманітніших причин.

Шановні наші читачі, пропонуємо Вам три простих способи відсвяткувати Міжнародний день дарування книг:

1. Подаруйте власну книгу бібліотеці , другу або члену сім'ї.

2. Залучайте до цього свята друзів, у т.ч. і через соціальні мережі.

21.02.2021 року - Міжнародний день рідної мови

Світова спільнота 21 лютого відзначає Міжнародний день рідної мови.

Сучасна українська мова має близько 256 тисяч слів.

За лексичним запасом найбільш близькою до української мови є білоруська — 84% спільної лексики. Далі йдуть польська і сербська (70% і 68% відповідно) і лише потім — російська (62%). До речі, якщо порівнювати фонетику й граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис з білоруською, чеською, словацькою й польською мовами, а з російською тільки 11.

В українській мові, на відміну від решти східнослов'янських мов, іменник має 7 відмінків, один з яких — кличний.

У 448 р. візантійський історик Пріск Панійський, перебуваючи в таборі гунського володаря Аттіли на території сучасної України, записав слова «мед» і «страва». Це була перша згадка українських слів.

Українську мову в різні історичні періоди називали по-різному: про́ста, руська, русинська, козацька тощо. Історично найуживанішою назвою української мови до середини XIX ст. була назва «руська мова».

В українській мові найбільша кількість слів починається на літеру «П».

Найменш уживаною літерою українського алфавіту є літера «Ф».

В українській мові безліч синонімів. Наприклад, слово «горизонт» має 12 синонімів: обрій, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид.

Назви всіх дитинчат тварин є іменниками середнього роду: теля, котеня, жабеня.

Українська мова багата на зменшувальні форми. Зменшувальну форму має навіть слово «вороги» — «вороженьки».

Як повідомляв Укрінформ, Міжнародний день рідної мови був встановлений у листопаді 1999 року на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО з метою захисту мовної й культурної багатоманітності.

Історія дня, на жаль, має трагічний початок. 21 лютого 1952 року у Бангладеш (Східний Пакистан) пакистанська влада жорстоко придушила мітингувальників (це були переважно студенти), які висловлювали свій протест проти урядової заборони на використання в країні своєї рідної – бенгальської, мови. Після проголошення незалежності Бангладеш у 1971 році, цей день відзначають в країні як день мучеників, вшановуючи пам’ять загиблих за рідну мову. Саме за пропозицією цієї країни ЮНЕСКО проголосило 21 лютого Міжнародним днем рідної мови.

За даними ЮНЕСКО, у світі існує близько 6000 мов, 43% з них знаходяться під загрозою зникнення. На думку фахівців, це трапляється в тому випадку, коли її перестають, з тої чи іншої причини, вживати та вивчати більше 30% носіїв мови. Лише в Європі небезпека загрожує 30 мовам, а 13 із них перебувають на межі зникнення.

Мова – це історія народу, його світогляд, інтелектуальний та духовний результат кількатисячолітньої еволюції кожного етносу. Без своєї мови, своєї самобутньої культури немає народу. Мова – найважливіший засіб спілкування людей і пізнання світу, передачі досвіду з покоління в покоління.

Варто нагадати, що згідно з Статтею 10 Конституції України «Державною мовою в Україні є українська мова». Але в Україні є також і мови, які знаходяться на межі зникнення: зокрема, два діалекти ромської мови, кримчацька, урумська мови, а також галицький діалект караїмської мови.

В Україні рідній мові присвячене свято – День української писемності та мови, яке щороку відзначається 9 листопада, в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця – послідовника творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія.

25.02.2021 року - 150 річчя з дня народження Лесі Українки 

 (1871-1913) Лариса Петрівна Косач народилась 25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинському (тепер Житомирської області) в інтелігентній, «літературній» родині. Її мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, вида­вала альманах «Перший вінок». Батько — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки Лесі минули на Волині: у Новограді-Волинському (1871 - весна 1879), Лу­цьку, в селі Колодяжне, що під Ковелем. У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім’ї, це домашнє ім’я стало літератур­ним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював з І. Франком. Йому належить одна з провідних ро­лей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла. Він допомагав їй як літературний критик і фольклорист. Дитячі роки Лесі минали на Волині, у краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчина росла веселою і жвавою. Серед ровесників виділялась здібністю і пра­цьовитістю. Демократичний стиль життя в родині сприяв зближенню із селянськими дітьми, засво­єнню народних звичаїв, традицій. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світ української міфології з її мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що потаємно вночі, перемагаючи страх, бігала в ліс і там шука­ла мавку. Леся дуже любила музику, старанно вчилась грати на фортепіано. Але хвороба (туберкульоз кісток) змусила перервати це захоплення. Болісно прощалася дівчинка з інструментом, якому ви­ливала свої радощі і жалі («До мого фортепіано»). Проте музики зовсім не полишила, а глибоке її розуміння, відчуття гармонії, мелодії відлунюється у багатьох творах, про що свідчать уже заголовки: «Сім струн», «Мелодії», «Ритми», «Пісні про волю», «Лісова пісня»... Хвороба спричинила те, що Леся не змогла ходити до школи, не вчилась у жодному навчаль­ному закладі. Але наполеглива і працьовита, вона здобула глибокі й різносторонні знання. Швид­кому розвитку письменницьких здібностей Лесі Українки сприяла творча атмосфера, у якій зроста­ла дівчинка, її оточення, серед якого були Михайло Старицький, Микола Лисенко, Іван Франко. Значний вплив на її духовний розвиток мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч. Він намагався ввести Лесю у світ культури різних народів, виховати як свідому громадянку, консультував з найрізноманітніших питань. Коли дівчинці було 9 років, заарештували за революційну діяльність її тітку Олену Антонівну Косач. Ця подія надзвичайно схвилювала Лесю, і вона написала вірш «Надія» — перший відомий нам твір письменниці. Уперше ім’я Лесі Українки з’явилось у 1884 р. у львівському журналі «Зо­ря», де було надруковано вірші 13-літньої поетеси «Конвалія» і «Сафо». З того часу її твори все частіше публікуються в різних виданнях, а 1893 р. у Львові вийшла перша поетична збірка «На крилах пісень». З кінця 80-х років XIX ст. Леся Українка живе в Києві. Вона стає душею літературного об’єд­нання творчої молоді «Плеяда», часто буває також на потаємних сходках, де читались і обговорю­вались реферати на політичні теми, велись гарячі дискусії. Із «Плеядою» пов’язаний початок роботи Лесі Українки-прозаїка. Вона пише оповідання «Та­ка її доля», «Святий вечір» та ін., які публікуються в журналах «Зоря», «Дзвінок». Одночасно мо­лода письменниця займається перекладами, віддаючи цій справі багато часу й енергії. Найбільше уваги приділяє вона поезії Генріха Гейне. У 1892 р. у Львові з’явилась українською мовою «Книга пісень» німецького поета, куди ввійшли 92 переклади Лесі Українки. Та це був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів, надій і сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини, у якої «була весна, та тільки за вікном». Пекуче боліла нога, вражена туберкульозом. Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандрівки в теплі краї, у «добровільне вигнання». Перша поїздка 15-річної Лесі до Чорного моря викликала багато вражень, які вилились в ліричному циклі «Подорож до моря». А далі була Болгарія з дуже дорогою для неї зустріччю з Михайлом Драгомановим, який там жив як політичний емігрант. Далі Крим і його пое­тичний резонанс «Кримські спогади» та «Кримські відгуки». Пізніше — Італія, Єгипет. У Криму 1897 р. Леся Українка познайомилась із С. К. Мержинським. Лесю Українку вражала душевна краса цієї людини, постійне внутрішнє горіння, глибока інтелігентність, самовідданість у роботі. Мержинський високо цінував письменницьку працю Лесі Українки, шанував її талант, силу волі. За сприяння Сергія Костянтиновича поетеса знайомиться з редакцією петербурзького журналу «Жизнь», де публікує літературно-критичні статті. Велике горе спіткало Лесю Українку. У березні 1901 р. помер Сергій Мержинський, людина, для якої вона «почала нову мрію життя, вмерла і воскресла»: Уста говорять: «він навіки згинув!» А серце каже: «ні, він не покинув!» — так починається одна з поезій, присвячених С. Мержинському. Його образ оживає у віршах «Завжди терновий вінець», «Порвалася нескінчена розмова», «Квіток, квіток, як можна більше квітів...» та в багатьох інших. Тим часом слава поетеси ширилась Україною. У статті «Леся Українка» І. Франко ставить її тво­рчість поряд з Кобзаревою: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Укра­їна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хорої дівчини». У 1899 р. у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії»; письменни­ця активно друкується в журналах «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», готує нову збірку «Відгуки», яка вийшла у Чернівцях 1902 р. Революційні події 1905 року вносять новий струмінь у творчість письменниці: «Мріє, незрадь... хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною». У своїй творчості Леся Українка тяжіла до ліро-епосу: вона написала багато поем, серед яких виділяються «Давня казка», «Роберт Брюс, король шотландський», «Ізольда Білорука». І хоча пере­важають тут запозичені сюжети, але це не значить, що авторка відривалась від рідного ґрунту. Не­зважаючи на «чужі» образи, поетеса ставить проблеми, які були злобою дня тогочасного суспільства. Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки посідає фольклор. Вона збирала і записува­ла обряди, пісні, думи увиконанні кобзарів, щоб урятувати від забуття. Із цих зацікавлень у спад­щині письменниці зберігається рукописний зошит колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки, колядки), друкована збірка «Дитячі гри, пісні й казки» (1903 р.), упо­рядкований збірник «Народні пісні до танцю» (54 тексти). ЗО записів веснянок і пісень з голосу Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень увійшло до збірки «Народні мелодії. З голосу Лесі Українки», яку упорядкував і видав 1917 р. її чоловік Климент Квітка. В останні роки життя Лесі Українки невблаганно прогресувала хвороба, з якою вона вела «тридцятилітню війну». Поетеса вимушена залишити Україну: холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні, і вона оселяється на півдні. Влітку жила на Кавказі — в Кутаїсі, Хоні, Телаві, де служив її чоловік Климент Квітка, а на зиму виїжджала в Єгипет. «Найгірше мені те, що я тепер і писати не завжди можу, — скаржилась у листі до Бориса Грінченка, — бо часто від виснаження голова не служить, і то так, як ще зроду у мене не бувало, хіба після операції». В одну з мандрівок до Єгипту в січні 1911 р. в морі, серед снігової бурі, закляклою від холоду рукою вона записала: Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі, той не знає, як людині боротьба і праця милі. Боротьба і праця. Такий був сенс усього життя Лесі Українки, життя, гідного подиву і захоп­лення. 1 серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі відходила у вічність Леся Українка — видатна поетеса України і жінка з трагічною долею. Тіло Лесі Українки перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.