Павло Платонович  Чубинський- 

     український етнолог, фольклорист, поет, громадський            діяч, автор слів Гімну України.            

 

 "Коли любов до свого нероздільна з повагою до чужого,

коли боротьба за свої національні права поєднується

з визнанням 

таких же прав кожної іншої нації,

тоді національна ідея дає людству 

всі свої найкращі 

плоди й ні в чому не є 

перешкодою майбутньому 

                   коли-небудь 

великому союзу народів"

                                                                                                                                                       Михайло  Чубинський

Павло Платонович Чубинський народився 27 січня 1839 року на  хуторі Чубинський (тепер Чубинське, Київська область) у небагатій дворянській сім’ї.

Ще змалку Павло починає захоплюватись географією, мріє про далекі подорожі. Після закінчення другої Київської гімназії вступає на юридичний факультетПетербурзького університету. Там знайомиться з географом Семеновим-Тянь-Шанським Петром Петровичем, який у свою чергу знайомить Чубинського з видатними географами Миколою Пржевальським та Миколою Миклухо-Маклаєм.

У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», де познайомився з Тарасом Шевченком,Миколою Костомаровим. Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, у селі Ропша.

1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства.

Повернувшись в Україну, впродовж 1861–1862 років пише статті для «Основи»: «Значення могорича у договорі, господарські товариства, найм робітників», «Український спектакль у Чернігові», «Два слова про сільське училище», «Ярмарок у Борисполі», співпрацює з «Черниговским листком», де публікує матеріал «Декілька слів про значення казок, прислів’їв та пісень для криміналіста», та з «Киевскими губернскими ведомостями», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії» (1862).

У цей час намагається відкрити безкоштовну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади. Належав до течії хлопоманів. 1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Громаду, серед перших членів якої були Павло Чубинський, Володимир Антонович, Павло Житецький, Тадей Рильський тощо. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. У вересні того року в Золотоніському повіті поліція виявила прокламацію українською мовою «Усім добрим людям». Тієї осені 1862 року Павло Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став національним гімном українського народу.

20 жовтня шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» (за українську діяльність) на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Туди ж висилають громадівця Петра Єфименка та його дружину, історика Олександру Єфименко. Через рік він оселяється в Архангельську, де працює слідчим, потім секретарем статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. За сім років заслання в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельському краї, про смертність на Архангельщині, про печорський край, торгівлю в північних губерніях Росії, дослідив юридичні звичаї в губернії тощо.

Очолював експедицію з вивчення Печорського краю і Заполярного Уралу. За його ініціативою була відправлена експедиція навіть на Нову Землю (невипадково, що українські полярники, які відправляються на зимівлю в Антарктиду, покладають квіти до пам’ятної дошки Чубинського на будинок гімназії, де він навчався).

У 1869 р. дістає дозвіл про повернення до України й очолює етнографічно-статистичну експедицію Російського географічного товариства в Південно-Західному краї.

1873–1875 — секретар (1875–1876 — заступник голови) Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

У 1876 р. Чубинського було вислано з Києва із забороною проживати в малоросійських і столичних губерніях. За допомогою президії Російського географічного товариства він дістає дозвіл проживати в Петербурзі.

У 1879 р. Чубинський тяжко захворів, його розбив параліч, і він до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер 17 січня 1884 р. Прощалися з Чубинським у Церква Різдва Христового. Похований уБорисполі на Книшовому кладовищі.

Діти: Олександра — оперна співачка, Михайло — професор-криміналіст, Федір — ветеринар і Павло — інженер, той, що збудував залізничну платформу Чубинський. Правнук Чубинського Володимир — поет і композитор, був переслідуваний за радянських часів, учинив самогубство.

Творчий внесок

За свої цінні наукові праці одержав золоту медаль від Російського географічного товариства (1873), золоту медаль на Міжнародній Виставці в Парижі (1875) та від Російської академії наукУваровську премію (1879).

Відомий також як поет, автор збірки віршів «Сопілка» (1871).

Чубинський — автор тексту українського національного гімну «Ще не вмерла Україна».

У період близько 1869–1871 Чубинський обробив та підготував до друку сім томів «Трудів етнографічно-статистичної експедиції».

• «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский Край» — Т.1-7. — СПб.,
• Чубинский, П. П. «Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии» — СПб., 1869.
• Чубинский, П. П. «О состоянии Хлебной торговли и производительности в Северном районе». СПб., 1870 (Архангельська, В’ятська, Костромська, Вологодська, Новгородська губернії Росії)

Вшанування

1963 р. до 100-річчя українського гімну «Ще не вмерла Україна» Відділ ООЛ видав серію марок, наліпок, франкотипів, поштових листівок із зображенням авторів гімну Павла Чубинського і Михайла Вербицького, роботи митця Миколи Бідняка.

У 1994 р. в селі Чубинське засновано ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Хутір Чубинського». У 2001 р. в Борисполі було встановлено пам’ятник.

.

Ювілейна монета

Реверс ювілейної монети

14 січня 2009 року Національний банк України увів в обіг ювілейну монету «Павло Чубинський» .

На аверсі монети угорі розміщено малий Державний Герб України, праворуч і ліворуч від якого — стилізований рослинний орнамент, у центрі — композиція, що символізує етнографічні дослідження науковця — народні музичні інструменти, гетьманські клейноди тощо, над якою напис — НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ, унизу — 2 ГРИВНІ, 2009 та логотип Монетного двору Національного банку України.

На реверсі монети зображено портрет Чубинського в орнаментальному обрамленні та розміщено напис — ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ (угорі півколом), роки життя — 1839 (ліворуч), 1884 (праворуч).

Велич особистості Павла Чубинського

Аудіокнига "Ще не вмерла Україна"

            (добірка творів)

Гімн України- ода державності

Бажов Павло Петрович

(1879 – 1950) 

Відомий радянський письменник, фольклорист. Автор уральських розповідей «Малахітова шкатулка», за які був нагороджений Сталінською премією 2 -го ступеня. 
Народився Павло 15 (27) січня 1879 поблизу Єкатеринбурга в сім’ї робітника. Навчався в заводській школі, де був одним із кращих учнів класу. Після закінчення духовного училища в Єкатеринбурзі, вступив до духовної семінарії Пермі. Завершивши навчання в 1899 році, став працювати вчителем російської мови. Дружиною Павла Бажова стала його учениця Валентина Іваницька. У шлюбі у них народилося семеро дітей. У громадянську війну воював на стороні червоних, проти білих і селянської армії Мамонтова, став журналістом, а потім — редактором, писав книги по історії Уралу, збирав фольклорні записи. Перша книга нарисів «Уральські бувальщини» вийшла в 1924 році. А перша оповідь Павла Бажова вийшла в 1936 році («Дівка Азовка»). В основному всі оповіді , переказані і записані письменником, були фольклорними. Вихід книги Бажова «Малахітова шкатулка» (1939 ) багато в чому визначила долю письменника. Ця книга принесла письменникові світову популярність. Талант Бажова якнайкраще проявився в оповідях даної книги, яку він постійно поповнював . «Малахітова шкатулка» – це збірка фольклорних оповідань для дітей і дорослих про життя і побут на Уралі , про красу природи уральської землі. У 1943 році завдяки цій книзі отримав Сталінську премію. А в 1944 році був нагороджений орденом Леніна за плідну творчість. П. Бажов створив безліч творів, на основі яких були поставлені балети, опери, вистави, зняті фільми і мультфільми. За мотивами його оповідей створено кінофільм «Кам’яна квітка» (1946), балет С. С. Прокоф’єва «Оповідь про кам’яну квітку» (пост. 1954), однойменна опера К. В. Молчанова (пост. 1950), численні твори музики, скульптури, живопису. Твори Бажова перекладалися багатьма мовами світу, зокрема й українською (вперше 1958 року). Життя письменника обірвалося 3 грудня 1950.

 Твори письменника

Голубая змейка

Огневушка-подскакушка
Каменный цветок

Павел Петрович Бажов

Серебряное копытце

Мідної гори хазяйка

Каменный цветок















Малахитовая шкатулка

Відеоурок П.П.Бажов

 (про життя і творчість російського письменника)

Аудиокнига "ВАСИНА ГОРА"

Рекламний ролик бібліотеки закладу

День Соборності України 

22 січня 2019 року відзначатиметься День Соборності України — 100 - річчя Акта злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки -знакової події в історії національного державотворення. Для України, яка після завершення Першої світової війни перебувала в епіцентрі геополітичного поділу світу, 22 січня 1919 року стало фактично початком нової ери у процесі формування нації.

Соборність України – одна з важливих тем історії для українського народу, який віками був позбавлений своєї власної державності. Акт возз’єднання  УНР та ЗНР став могутнім виявом волі українців до етнічної і територіальної консолідації, свідченням їх національної само ідентифікації.

Ідея єдності і соборності Українських земель як і прагнення до незалежності й державного суверенітету, сильної централізованої влади, є головним змістом державницької ідеології будь-якого народу. Не був винятком у цьому ряду і наш український народ, хоч дехто й волів би бачити його недержавним. Століттями розірваний український народ визволявся з неволі — Наддніпрянщина вийшла з Російської, а Західна Україна — з Австро-Угорської імперій — і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.

День Соборності — свято України, що відзначається щороку 22 січня в день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році.

Офіційно в Україні День соборності відзначається з 1999 року. Свято встановлено в Україні «…враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави…» згідно з Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року.

У цей день також прийнято згадувати іншу подію, яка відбулась рівно на рік раніше 22 січня 1918 року – прийняття IV Універсалу Української центральної Ради, яким проголошувалася повна незалежність Української Народної Республіки.

Становлення української нації

Деякий час, з 30 грудня 2011 року, Указом Президента України  День соборності на офіційному рівні було скасовано і натомість встановлено «День Соборності та Свободи України». Однак 13 листопада 2014 року указом Президента України Петра Порошенка свято було відновлено.

Ідея Соборності бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались такі українські гетьмани: Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа. У ХVIIІ ст. – на початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між Польщею, Росією, Румунією, Австро-Угорщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, які наголошували, що для боротьби за свої національні інтереси Україні вкрай потрібна територіальна цілісність.

За результатами ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній. Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності.           1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний «Передвступний договір» про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу.

Досягнення державного об’єднання розглядалося, по-перше, як втілення в життя вікового прагнення українського народу до державної єдності, а, по-друге, як засіб об’єднати сили в боротьбі проти зазіхання Польщі на українські землі.

3 січня 1919 року Національною Радою УНР у місті Станіславі  було схвалено закон про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в Народну Республіку.

А вже 22 січня 1919 року розпочалася урочиста церемонія проголошення Акта злуки. Церковні торжества проголошення злуки проходили на Софійській площі у Києві. Під час урочистостей членом Директорії Народної Республіки Федорем Швецом було урочисто зачитано Універсал Директорії:

«…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу».

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самоідентифікації, становлення політичної нації. Вперше за 600 років він став реальним кроком до об’єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні. Наступного дня, 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту.

Сила держави – в єдності

Ці історичні події сформували підґрунтя для відродження незалежної соборної демократичної України та утвердження національної ідеї.

День Соборності – це нагадування про те, що сила нашої держави – в єдності українських земель.

Соборність Української держави – одвічна мрія, яку плекав народ протягом усієї історії боротьби за незалежну Україну. Лише соборна, незалежна і вільна Україна має шанс увійти до спільноти процвітаючих країн як рівноправний партнер і перспективний лідер центрально-східного регіону Європи.

Саме тому значення Свободи, як невід’ємної складової незалежної України, набуває особливого змісту і стає нерозривно пов’язаним з Соборністю наших земель.

На порозі Незалежності України від Радянського Союзу спостерігався також значний сплеск ідеї єднання Українського народу. Так, 21 січня  1990 року, у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР близько трьох мільйонів людей взялися за руки, з’єднавши Львів і Київ . Цей живий ланцюг був одним з наймасштабніших у світовій історії та став ще одним кроком до здобуття незалежності Україною.

Відтепер, в День соборності України люди в багатьох містах України створюють невеликі кількатисячні живі ланцюги як символ єднання української нації.

Так і 29 листопада 2013 року, у день саміту у Вільнюсі на честь підписання договору між Європою та Україною 11 молодих людей ініціювали створення ще одного ланцюга єдності, який мав би проходити від Києва до Польщі. Маршрут відбувся від Києва через Житомир, Рівне, Львів, Шегині, через кордон і до польського прикордонного пункту Медика. На акцію вийшло близько 300 тисяч людей різного віку. Найактивнішою виявилась Львівська та Рівненська область. Організаторами живого ланцюга стали група молодих людей (переважно студенти), які без жодної фінансової підтримки забезпечили людьми усі проблемні ділянки між населеними пунктами. 

Цей живий ланцюг став демонстрацією прагнення українців до об’єднання та створення змін у державі.

Україна – єдина країна

Виклики і загрози, які сьогодні постали перед нашою державою, перед Україною, не стояли з часів Другої світової війни та повоєнної розправи з українським національним рухом… І водночас – унікальний шанс, який дуже відповідальний Український народ подарував Українській державі, вперше обравши до українського парламенту проєвропейську конституційну більшість, – таких можливостей не відкривалося перед Україною ще ніколи. Такою є вичерпна характеристика внутрішнього і зовнішнього становища. І наше з вами завдання можна передати простою формулою: відвести загрози і використати шанс.

Одним із головних завдань Мирного плану Президента України П.Порошенка є перетворення крихкого перемир’я, яке сьогодні є на Сході, в стійкий, забезпечений і тривалий мир. Повернення  тимчасово окупованих  територій під контроль української влади. Відновлення на цих територіях українського суверенітету.

Військова загроза; замах на наш суверенітет, на нашу незалежність, на нашу територіальну цілісність; нехтування нормами міжнародного права з боку однієї з найбільших країн світу. Криза глобальної та європейської систем безпеки та спроби ще раз вдатися до історично збанкрутілої політики умиротворення агресора. Відсутність надійних гарантій зовнішньої безпеки, що не дає нам змоги повною мірою розраховувати на існуючі міжнародно-правові інструменти для захисту наших українських національних інтересів. Такими є головні виклики і головні загрози, які сьогодні  стоять перед нашою Україною. 

Звертаючись до Верховної Ради України, П.Погрошенко у своєму позачерговому посланні зазначив,  що «Ворог поставив собі за мету не просто переглянути кордони. Мета інша. Нікому не потрібен Донецьк, Луганськ чи Донбас. Ми чітко знаємо, що йшлося про те, щоб розколоти державу або й зовсім стерти її з карти. Знищити нас як великий європейський народ. Та грубо прорахувався. Українська політична нація остаточно ствердилася на всіх теренах – західних і східних, північних та південних. Вона об’єднала представників різних етносів та носіїв різних мов. Своєю участю у Вітчизняній війні 2014 року за незалежність України наші російськомовні співвітчизники продемонстрували, що російською мовою вони люблять Україну аж ніяк не менше, ніж ми українською. І я пишаюся мужністю і відповідальністю наших співвітчизників! Ми всі разом стали єдиним організмом, котрий може встояти перед будь-якими політичними маніпуляціями зсередини і тиском ззовні».

Бібліографічна пам'ятка 

Презентація до Дня Соборності України

"Віртуальна"  виховна година

ЗАСНОВНИК ЖАНРУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ДЕТЕКТИВУ 
ЕДГАР АЛЛАН ПО

(1809-1849)

«Як міг з'явитися в Америці цей найвитонченіший художник, справжній аристократ літератури?»

Бернард Шоу

Едгар Аллан По — американський поет, прозаїк, критик, редактор, один з перших професійних письменників США, який жив винятково літературною працею, який знав славу й популярність, але якого не відразу зрозуміли й оцінували на батьківщині.

Едгар По народився у Бостоні 19 січня 1809 року в родині акторів. Походив з давнього ірландського роду. Цей рік був зоряним в історичному календарі: народилися поети Елізабет Баррет-Баррет (Броунінг), Альфред Теннісон, Чарльз Дарвін, Шопен, Мендельсон, Лінкольн, Гладстон, двома місяцями пізніше народився близький за духом Едгару По Гоголь, найфантастичніший з російських письменників. Коли Едгару було лише два роки, його мати й батько майже одночасно померли від чахотки, залишивши трьох дітей. Едгара всиновив багатий шотландський купець з Річмонда Джон Аллан, меньшу дитину — шотландець Меккензі, а старшого хлопчика Вільяма взяв дід, генерал По. Маленький Едгар вирізнявся серед дітей жвавим розумом, і дружина Аллена, зачарована дитиною, умовила свого чоловіка всиновити його. Вона та її сестра Анна Валентайн, "тітонька Ненсі", оточили хлопчика турботою і любов'ю. Едгар опинився в багатому домі. Його названа мати любила хлопчика до самої своєї смерті. У віці п'яти-шести років Едгар умів читати, писати, малювати, декламувати вірші на розвагу гостей за обідом. Він був вдягнений, як маленький принц, мав поні, на котрому їздив верхи, мав власних собак, який супроводжували його, і ліврейного грума; завжди мав у достатній кількості кишенькові гроші, і в дитячих іграх у нього завжди була якась улюблениця, яку він засипав подарунками. Названий батько пишався прийомним сином, хоча часом був запальним і суворо карав хлопчика. Едгар не завжди слухався містера Аллена і, коли йому загрожувало покарання іноді, проявляв надзвичайну винахідливість. Якось він попрохав містріс Аллен захистити його, але вона відповіла, що не може в це втручатися. Тоді він пішов у садок, назбирав цілий жмут дубців, повернувся додому й мовчки простягнув їх містерові Аллену. На запитання: "Навіщо це?" він відповів "Щоб висікти мене". Містер Аллан був скорений цією мужністю.

Перебування з Алленами в Англії (1815— 1820), де Едгар По навчався в престижному лондонському пансіонаті, прищепило йому любов до англійської поезії і слова взагалі. Чарлз Діккенс згодом відгукнувся про письменника як про єдиного хранителя "граматичної й ідіоматичної чистоти англійської мови" в Америці. У 1820 році Аллени повертаються на батьківщину до Річмонда. Тут у По з'являються нові друзі, з якими він мандрує, у тому числі й на човнах. У ньому рано прокинувся інтерес до пригод, пристрасть до всього незазнаного. Після повернення з Англії Едгара віддали до Англійської класичної школи, де дуже добре викладали англійську літературу, що стимулювало творчий талант Едгара. До 13-14 років його поетичні спроби набули зрілості. Згодом він поїхав вчитися до Віргінського університету (1826), однак, незабаром змушений був його покинути, бо наробив "боргів честі". У житті Едгара По було кілька важливих поворотів. Одним із них, що значною мірою визначив його долю, було рішення вісімнадцятирічного Едгара, яке він прийняв у "безсонну ніч з 18 на 19 березня 1827 року". Обставини цього рішення не зовсім з'ясовані, але однієї лютневої ночі 1827 року між ним і вітчимом сталася бурхлива, важка розмова. Блискучий студент Віргінського університету, юний поет, який подає надії, улюбленець товаришів, Едгар повівся не кращим чином. Певно, в університеті Едгар захоплювався грою в карти і вліз у борги, які не зміг віддати; великий програш поставив його у вкрай скрутне становище, з якого його міг вивести тільки багатий і впливовий опікун. Під час розмови опікун, можливо, висунув умови, що він сплатить "борг честі", але Едгар віднині повинен буде підкорятися його волі, слідувати його порадам і вказівкам. Опікун з його дрібною скаредністю поставив свого приймака, палку й горду натуру, у скрутне становище. До цього приєдналися гіркі переживання, викликані грубим втручанням опікуна в інтимні почуття свого вихованця. Юнак не міг змирити гордині й залишив багатий дім, у якому виховувався,— "маленький зухвалий вискочка" у відповідь на безкомпромісну вимогу відповів рішучим "ні", і "було в його непохитності і щось жорстоке, "невдячне", і, проте, це було гідне й мужнє рішення. Поклавши на одну чашу ваг благополуччя, а на іншу — гордість і талант, він зрозумів, що останнє важливіше, і віддав перевагу славі і честі. Більш того, хоч він і не міг знати усього наперед, але тим самим були обрані голод і злидні. Утім, злякати його не змогли б і вони". Так вперше чітко й різко виявив себе основний конфлікт у житті Едгара Аллана По — конфлікт творчої, шляхетної особистості й грубого гендлярського утилітаризму, що все підпорядковує зиску. Те, що було сконцентровано в натурі та поводженні опікуна, незабаром стало для Едгара системою непохитних сил, що виражають провідні інтереси й тенденції американського суспільства.

Починається смуга поневірянь. Він вирушає до Бостона й там на свій кошт видає першу збірку "Тамерлан та інші вірші", яка майже не мала попиту. Безпросвітна бідність, що доходила до повних злиднів, не могла не пригнічувати Едгара По. Вона викликала неймовірну нервову напругу, яку що ближче до кінця життя, то все частіше він намагався зняти спиртним і наркотиками. Потім були заняття у військовій академії Вест-Пойнт (1830), що тривали лише півроку. Та попри досить часті періоди бездіяльності, По працював з величезною завзятістю, про що переконливо свідчить його велика творча спадщина. Головна причина його бідності — "занадто мала винагорода, що він одержував за свою роботу". Лише найменша частина його творчості — журналістика — мала якусь цінність на тодішньому літературному ринку. Найкраще з того, що він створив своїм талантом, майже не цікавило покупців. Смаки, що панували в ті роки, недосконалість законів про авторське право й постійний потік до країни англійських книг, позбавили твори По всякої надії на комерційний успіх. Він був одним з перших американських письменників-професіоналів і існував тільки за рахунок літературної праці та праці редактора. До своєї праці й до праці своїх побратимів він висував безкомпромісні вимоги. "Поезія для мене,— писав він,— не професія, а пристрасть, до пристрасті ж слід ставитися з повагою — її неможливо пробуджувати в собі за бажанням, думаючи лише про жалюгідну винагороду ще більш жалюгідних похвал юрби".

Перше визнання, яке допомогло Едгару По повірити в себе, відбулось у 1832 році, коли місцевий журнал оголосив конкурс, у якому він отримав приз за оповідання "Рукопис, знайдений у пляшці", і звернув на себе увагу відомого в той час письменника Джона Кеннеді. Улітку 1835 року Едгар По починає працювати в журналі "Південний літературний вісник". Це зміцнило його репутацію. Однак виснажлива робота поглинала весь час, позбавляла можливості серйозно творити.

Зустріч Едгара По із семирічною двоюрідною сестрою Вірджинією, яка через шість років стала його дружиною, мала глибокі наслідки для його життя. Ця зустріч, а потім одруження дуже добре вплинули на По. Вірджинія була незвичайною людиною, вона "втілювала в собі єдино можливий компроміс з реальністю в його стосунках з жінками,— таких складних і витончених".

Тяжка спадковість, сирітство, непосильна боротьба з перешкодами, що стояли на шляху волелюбного духу й високих устремлінь, зіткнення з життєвими дрібницями, хвороба серця, Надзвичайна вразливість, травмована й неврівноважена психіка, а головне — неможливість розв'язання основного життєвого конфлікту вкорочували йому віку. Хвороба й передчасна смерть Вірджимії стали для нього страшним ударом, початком глибокої душевної недуги. Смерть По досі залишається таємницею. У вересні 1849 року він з великим успіхом читав лекцію про "Поетичний принцип" у Річмонді, відкіля виїхав, маючи півтори тисячі доларів у кишені. Що сталося потім — незрозуміло, але його було знайдено в одній таверні в тяжкому, хворобливому стані, потім перевезено до Балтімора в лікарню, де він невдовзі й помер.

Творчість Едгара По

Можна розглядати героїв і героїнь творів Едгара По всього лише як багатоликі іпостасі самого По й улюблених його жінок, двійників, чий вигадковий світ наповнював він стражданнями, намагаючись полегшити у такий спосіб тягар сумнівів і розчарувань, що обтяжували його власне життя. Палаци, сади і покої, населені цими примарами, вражають розкішним оздобленням, воно — ніби вигадлива карикатура на злиденність справжніх його мешканців і безвідрадну обстановку тих місць, куди доля закидала письменника.

Творчість письменника, хоч би як повно відбивалася в ньому його особистість, не обмежується "психологічною автобіографією". Як новеліст По всерйоз показав себе в розповіді "Рукопис, знайдений у пляшці" (1833). У традиції незвичайних морських подорожей написана розповідь "Падіння в Мальстрем" (1841) і єдина "Повість про пригоди Артура Гордона Піма" (1838). До "морських" творів належать розповіді про пригоди на суші й у повітрі: "Щоденник Джуліюса Родмена" — вигаданий опис першої подорожі через Скелясті гори Північної Америки, зробленої цивілізованими людьми (1840), "Незвичайні пригоди такого собі Ганса Пфааля" (1835), "Історія з повітряною кулею" (1844) про нібито здійснений переліт через Атлантику. Ці твори — не тільки історії про незвичайні пригоди, але й пригоди творчої фантазії, алегорії постійної драматичної подорожі в незвідане. Завдяки ретельно розробленій системі деталей досягалося враження вірогідності й матеріальності вимислу. У "Висновку" до "Ганса Пфааля" По сформулював принципи того виду літератури, що згодом назвуть науково-фантастичним.

Художній зміст таких розповідей, як "Лі-гейя" (1838), "Падіння будинку Ашерів" (1839), "Маска Червоної смерті" (1842), "Колодязь і маятник" (1842), "Чорний кіт" (1843), "Барило амонтільядо" (1846), звичайно, аж ніяк не вичерпується картинами жахів, фізичних страждань. Зображуючи різні екстремальні становища й виявляючи реакції героїв на них, письменник доторкнувся до тих ділянок людської психіки, що їх нині вивчає наука.

Перший свій виданий збірник розповідей Едгар По назвав "Розповідями гротесків і арабесок".

Назва творів спрямовує читача й критика, орієнтує їх, дає їм ключ від входу у сферу, створену творчою фантазією. їх можна назвати "розповідями таємниць і жахів". Коли Едгар По писав свої розповіді, подібний жанр був а Америці дуже поширений, і він знав його особливості й кращі зразки, знав про його популярність і причину успіху в читача.

Едгар По був фактично засновником детективного жанру, дав низку класичних його зразків. "Золотий жук" за жанровими його властивостями звичайно приєднують до знаменитих детективних розповідей Едгара По — "Убивство на вулиці Морг", "Таємниця Марі Піці" і "Украдений лист", героєм яких є наскрізна фігура, детектив-аматор Ш. Огюст Дюпен, котрий допомагає розкриттю злочину, У цих розповідях з особливим ефектом виявляє себе сила логіки й аналітичного розуміння. Звичайно ці оповідання починаються з викладення факту злочину, а потім відбуваються екскурси в минуле, де й розкриваються всі обставини його здійснення, з'являються речові докази. Взагалі По широко використовує в новелах мотив недомовленості окремих деталей і епізодів, апелюючи до уяви та фантазії читача. Валерій Брюсов назвав автора цих оповідань "родоначальником усіх Габоріо і Конан-Дойлів" — усіх письменників детективного жанру.

ОСНОВНІ ТВОРИ: "Тамерлан та інші вірші", "Аль-Аараф", "Лі-гейя", "Падіння будинку Ашерів", "Золотий жук", "Ворон", "Убивства на вулиці Морг", "Таємниця Марі Пиці", "Украдений лист", "Рукопис, знайдений в пляшці", "Падіння в Мальстрем", "Повість про пригоди Артура Гордона Піма", "Щоденник Джуліюса Родмена". "Незвичайні пригоди Деякого Гансу Пфааля", "Історія з повітряною кулею".

                        ТВОРИ  ПИСЬМЕННИКА

                                   

Едгар Аллан По "Золотий Жук"

Едгар Аллан По "Ельдорадо "

Едгар Аллан По "Повідомлення Артура  Гордона Піма"

Едгар Аллан По Чорний кіт

АУДІОКНИГИ

Едгар Аллан По "Чорний кіт"

Едгар Аллан По "Золотий жук"

Едгар Аллан По " Ленор"

Едгар Аллан По  "Запах  смерті"

Едгар Аллан По "Рукопис знайдений в пляшці"

Едгар Аллан По "Ангел незвичного"