240 років від дня народження 

Г.Ф. Квітки-Основ’яненка

Григорій Федорович Квітка народився 29 листопада 1778 р. в слободі Основа поблизу Харкова в дворянській родині (від назви слободи й походить його псевдонім — Основ'яненко). Спочатку навчався вдома, а потім у Курязькій монастирській школі.

У 1793 р. Григорій як дворянин був зарахований на військову службу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана.

У 1804 р. він став послушником монастиря, а наступного року повернувся на військову службу.

У 1806 р. майбутній письменник подав у відставку, оселився в Харкові, став комісаром у народному ополченні.

У 1812 р. він працював директором Харківського театру, заснував Інститут шляхетних дівчат, згодом організував, відредагував і опублікував перші в Україні громадсько-літературні журнали "Харьковский Демокрит" і "Украинский вестник". Збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки.

Протягом 1817—1828 pp. Г. Квітка чотири рази переобирався Предводителем дворян Харківського повіту.

З 1827 р. почав писати прозу і драматургію.

Перша книга "Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком" ("Маруся", "Салдацький патрет", "Мертвецький Великдень") вийшла у 1834 р.

У 1837р. вийшла друга книга "Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком".

У 1840 р. Г.Ф. Квітка очолив Харківську палату карного суду на посаді надвірного радника.

Письменник помер 20 серпня 1843р., похований у Харкові.

Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко залишив по собі значну літературну спадщину, написану російською та українською мовами: це комедії "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик", "Шельменко — волостной писарь"; літературно-публіцистичні статті "Супліка до пана іздателя", "Лист до видавців "Русского вестника"; історико-художній нарис "Головатый"; фейлетон "Письма Фалалея Повинухина"; жартівливі вірші "Шпигачки"; романи "Панхалявский", "Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова", повісті "Ганнуся", "Панна сотниковна", "Конотопська відьма", "Маруся", оповідання "Салдацький патрет", "Купований розум", "Пархімове снідання", "Перекотиполе", "Малоросійська биль" та інші. Його спадщина нараховує близько 80 прозових і драматичних творів, щоправда не всі вони мають однакову художню вартість.

Крізь усю творчість Квітки-Основ'яненка (виняток становлять окремі реалістичні твори другої половини 30-40-х pp.) проходить просвітительська думка про те, що причиною суспільних вад є неуцтво, недостатність виховання. Тому письменник активно пропагував і, як сказав І. Срезневський, "вніс у свідомість інтелігенції ідею освіти всієї маси народу". В художніх творах і публіцистичних статтях він послідовно проводив думку про обдарованість простого народу, пропагував ідею надання освіти простим людям.

Чулий до назрілих потреб часу, Квітка-Основ'яненко створив українською мовою повість "Маруся" (1832), а також ряд повістей і оповідань, які вийшли двома збірками "Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцъком Основьяненком". Тим самим він розв'язав комплекс назрілих проблем літературного життя, переконливо продемонстрував високі естетичні можливості української літературної мови, її придатність для розробки серйозних тем в оповідних жанрах, поклав початок розвитку нової української прози, за що С. Єфремов назвав його "батьком української прози". Поява повістей та оповідань Квітки-Основ'яненка знаменувала новий важливий етап не лише у творчості письменника, а й загалом у розвитку української літератури, у формуванні її реалізму й народності.

Прозові твори Квітки-Основ'яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті. До першої групи належать гумористичні оповідання "Салдацький патрет", "Мертвецький Великдень", "От тобі і скарб", "Пархімове снідання", "Підбрехач", а також гумористично-сатирична повість "Конотопська відьма", _яка є найвизначнішим бурлескно^реалістичним твором письменника. Це передусім гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа, нікчеми й ледаща сотника Забрьохи, шкідливого й підлого крутія та п'янищ писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей. Письменник показав типові риси тієї козацької старшини, значна частина якої в часи занепаду гетьманщини й системи козацьких полків XVIII ст. виродилася в експлуататорську' верхівку, розкрив тогочасну потворність адміністративних порядків, порушення характерного для часів Запорізької Січі і козацько-повстанських рухів принципу комплектування командного складу за особистими здібностями та бойовими заслугами, а не за знатністю походження. У "Конотопській відьмі" письменник дбав не стільки про виразність історичного колориту, скільки про створення соціальної сатири, спрямованої проти характерних породжень тогочасного несправедливого устрою. У переродженій старшині він показує сучасне йому українське панство, утворене з колишньої соціальної верхівки шляхом "агромадження нею маєтностей та одержання від царського уряду дворянських привілеїв.

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті "Маруся", "Козир-дівка", "Сердешна Оксана", "Щира любов". Центральним персонажем кожної з них виступає сільська дівчина. Ідейну основу повісті "Маруся" (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження закоханих стоїть перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого й злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квітка-Основ'яненко намагається полегшено розв'язати цей конфлікт, "знаходячи" нереально доброчинного хазяїна, який обіцяв героєві повісті Василю за чесну одно-дворічну роботу знайти йому за гроші заміну при рекрутському наборі. Поки Василь заробляв гроші, Маруся застудилась і померла. Повернувшись із заробітків і не заставши живою коханої, Василь іде в монастир і там з горя помирає. Отже, сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя; завершення сюжету трагічне.

Бажаючи показати кращі духовні риси українського трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі, Квітка-Основ'яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих людей. Головні персонажі уособлюють ідею про високі моральні чесноти трудового народу, ідучи за традиціями сентименталізму, письменник наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість моги —ви віщування серця, смерті з туги за коханою. В зображенні Ма-русиного батька, заможного селянина Наума Дрота, виявилося прагнення Квітки показати життя кріпака в прикрашеному вигляді. Василь, як і Маруся, змальований ідеалом як зовні, так і внутрішньо. Він чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, " працьовитий, розумний. А що вже дотепний: "на вигадки, на прикладки — поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде". Проте лукавства в жартах Василя нема. І до танців, і до розмов, і до роботи — до всього він здатний. Такого хлопця поважають дорослі (бо й він їх шанує), з таким хочуть дружити молоді, такого наслідують дітлахи. Василь — сирота, бідний, працює в місті свитником. Його воля й розумові здібності виявилися в тому, що він швидко навчився в купця грамоти. І натурою своєю цей парубок надзвичайно чутливий. Як побачив він Марусю під образами у труні, "закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав, мов неживий...". Надмірна вразливість мало не довела його до самогубства, коли він довідався про смерть коханої. Мова Василя перенасичена пестливими словами: "Мару-сенько, моя лебідочко, зіронько моя, рибочко, перепілочко!".

На образах Марусі та Василя позначився вплив сентименталізму. Сентименталізм (з французької — чутливість) — літературний напрям другої половини XVIII — початку XIX ст., що характеризувався особливою увагою до духовного світу людини й відзначався ідеалізацією дійсності та перебільшенням почуттів. Сентименталісти вважали своїм завданням розчулити читача, викликати в нього співчуття до нещасної долі героїв. В українській літературі сентименталізм поєднувався з реалізмом у повістях Квітки-Основ'яненка "Сердешна Оксана", "Щира любов", "Маруся"; деякі елементи сентименталізму знаходимо в "Енеїді" та "Наталці Полтавці" Котляревського, в "Гайдамаках" Шевченка.

Особливістю мови повісті "Маруся" є розчулений тон розповіді про зустрічі закоханих, розлучення, смерть Марусі, горе її нареченого та батька. Наприклад: "Зосталася Маруся сама, схилила головоньку на білу ручку, а слізоньки з очей так і капотять!" Ще один приклад: "Отак-то вони в останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсім прощатись, так що там було!.. Коли вже і старий Наум так і хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла, так що про молодих і казати!.."

Джерелами для написання повісті стала дійсність українського села та народна творчість: українські балади, ліричні, весільні пісні, фольклорні мотиви (любові, розлуки, смерті закоханих). Від народної поезії — образність повісті, від казки й переказу — її розповідний стиль. Завдяки пісенності "Маруся" швидко й назавжди полюбилася народові.

Квітка-Основ'яненко дуже багато зробив для наближення літератури до широких народних мас. Орієнтуючись на живомовну народну практику, спираючись на усну народну творчість і здобутки попередників, письменник виробив власний живописний, реалістичний у своїй основі стиль, збагатив українську літературну мову, а вплив його прози і драматургії позначився на творчості Тараса Шевченка, Марка Вовчка, пізніших українських прозаїків.

Твори автора:

Г. Квітка - Основ'яненко "Козир-дівка"

 Г. Квітка - Основ'яненко "Купований розум"

 Г. Квітка - Основ'яненко "Сердешна Оксана"

 Г. Квітка - Основ'яненко "Пан Халявський"

 Г. Квітка - Основ'яненко " Пархімове снідання"

 Г. Квітка - Основ'яненко "Маруся"

 Г. Квітка - Основ'яненко "Солдатський портрет"

Г. Квітка - Основ'яненко "Конотопська відьма"

 Відеоролик про Григорія Квітку-Основ'яненка

Буктрейлер за повістю "Маруся"

Буктрейлер за повістю "Конотопська відьма"

Аудіокнига "Маруся"

Аудіокнига "Конотопська відьма"

"Пишна троянда в саду 

української літератури"

до 155 річчя від дня народження 

Ольги Кобилянської 

Усі мої думки тобі, народе вільний,

і пісня серця, музика душі тобі!
  Ольга Кобилянська

Ольга Кобилянська  

була великою письменницею,

 бо час нічого не заподіяв її творам, 

а тільки утвердив їх у нашому народі.

       Василь Земляк  

Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року в містечку Гура-Гумора на Південній Буковині (нині Румунія) у родині дрібного службовця. Батько, Юліан Якович, українець, людина природно обдарована, любив народну пісню, літературу, був охочий до науки. Суворий і вимогливий у родині, Ю. Кобилянський з любов’ю і повагою статився до селян, обороняв їх від жорстокості і насильства.

Мати, Марія Йосипівна Вернер, походила з німецько-польського роду. Була дуже доброю, лагідною, ніжною.

У зв’язку з переведенням батька по службі вся родина часто переїжджала з місця на місце, що сприяло збагаченню вражень допитливої дівчини від багатобарвної природи Буковини і знайомства з новими людьми. Так, у 1868 році, коли родина Кобилянських переїхала до міста Сучави Кімполунзького повіту, дівчина здружилася з дочкою М. Устияновича (автора пісні «Верховино, світку ти наш») – теж Ольгою.

Маленька дівчинка з надзвичайно розвиненою художньою фантазією зачудовано дивилась на поета. У домі Устияновичів чула Кобилянська українські народні пісні, там дістала чеські казки, там, у особі доньки Устияновича, мала вдячну слухачку і першого «критика» її дитячих фантастичних оповідань, названих нею казками і снами.

1873 року родина переїжджає до Кімполунга: цього разу через погіршення стану здоров’я батька, якому лікарі порадили гірське повітря. Тут Кобилянська навчається в чотирикласній німецькій школі (1873-1877 рр.), водночас бере приватні уроки української мови, багато читає. Проте продовжити навчання їй не судилося. У родині було семеро дітей (крім неї, 5 братів і сестра), всіх треба було вивести в люди. Зрозуміло, передусім дбали про освіту для хлопців як майбутніх глав родини, а дівчатам, як вважалося, - достатньо було господарського знання, знання Святого Письма, читання, французької мови, гри на гітарі, на фортеп’яно, танців.

Довелося дівчині поповнювати свої знання принагідно, без певної системи, з книжок, за якими вчилися брати, і позичених у міській і приватних бібліотеках.

Досконале знання німецької мови допомогло Кобилянській пізнати світову літературу, яка ввела її у «широкий світ ідей і штуки». На думку Лесі Українки, О. Кобилянська, пройшовши через німецьку школу, долучилася до українського слова свідомо.

У тринадцятирічному віці Кобилянська вже віршувала німецькою мовою, у чотирнадцятирічному – вела щоденник (також німецькою), у 17 років написала оповідання «Гортенза» (1880).

Не писата дівчина вже не могла, а порадити було нікому та й відваги бракувало. У 1881 році відбулася щаслива подія в житті Кобилянської – знайомство з дочкою повітового лікаря Софією Окуневською, однією з найосвіченіших жінок Галичини. Окуневська надсилала їй соціологічні і філософські праці, галицькі періодичні видання, женевські збірники М. Драгоманова тощо. Тільки з Софією могла говорити про свої літературні спроби. За відсутності подруги, яка студіювала медицину в Швейцарії, звіряла найглибші таємниці серця, найфантастичніші бажання і мрії щоденникові (до нас дійшли записи 1883-1891 рр., опубліковані 1982 року у видавництві «Дніпро»).

У цей час Кобилянську оточували люди, духовний ідеал яких був переважно бідніший, ніж її. Дівчина почувалася самотньою, незрозумілою для інших, нещасливою. Звідси – та висока туга за прекрасним, безперервно-вічний потяг до знань і освіченого товариства.

С. Окуневська познайомила Кобилянську зі своячкою – українською письменницею, активною організаторкою жіночого руху в Галичині – Наталею Кобринською, яка заохочувала дівчину до творчої і громадської праці. Під впливом Н. Кобринської і за її порадою Кобилянська включається у феміністичний рух, починає писати українською мовою.

У 1887 р. Кобилянська надіслала для альманаху «Перший вінок» оповідання «Вона вийшла заміж», пізніше перероблене на повість «Людина». Через низьку художню якість, справедливо відзначену редактором альманаху І. Франком, оповідання не було надруковане.

Життєві сюжети взяла Кобилянська з буковинського села Димка, де перебувала протягом двох років (1889-1891). Димка дасть письменниці й матеріал, пізніше реалізований у високохудожню повість «Земля» (1901).

З 1891 р. і до кінця життя Кобилянська жила в Чернівцях, де мала змогу ширше знайомитися із творами українських, російських та західноєвропейських письменників – Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Чернишевського, Ф. Шіллера, Г. Ібсена та ін. Тут стала членом «Товариства руських жінок на Буковині», підготувала реферат «Дещо про ідею жіночого руху» і зачитала на зборах цього товариства.

Проблема емансипації жінки цікавила Кобилянську давно. Ідея емансипації жінки проймає й чимало її творів.

У 1894-1896 рр. Кобилянська міцно ввійшла в літературу. На цей час було опубліковано повісті «Людина» і «Царівна», новели «Жебрачка», «Природа», «Аристократка», «Час». Твори її перекладалися польською, чеською, німецькою мовами.

У 1899 році у Львові вийшла перша збірка новел Кобилянської під назвою «Покора». Письменниця стає відомою і популярною, нею зацікавлюється Леся Українка.

У серпні цього ж року Кобилянська їде на з’їзд археологічного товариства, де знайомиться з М. Коцюбинським, М. Старицьким, М. Лисенком; гостює в родині Косачів на хуторі Зелений Гай біля Гадяча у Полтавській губернії.

Особисте знайомство з Лесею Українкою, що переросло у щиру дружбу, мало благотворний вплив на формування світогляду буковинки.

На початку 90-х років О. Кобилянська захопилася філософією Ф. Ніцше, яка імпонувала їй антиміщанським спрямуванням, афористичною заокругленістю думок, за що їй довго докоряли «ніцшеанством». Кобилянська не перейнялася ідеями Ніцше, але, читаючи його, набиралася віри в те, що сила волі і витривалість її та її героїнь допомагають поборювати життєві труднощі.

У другій половині 90-х років у творчій біографії Кобилянської значну роль відіграв О. Маковей – перший видавець, глибокий дослідник і популяризатор її творів. У статтях про письменницю критик наголошував на реальній основі її творчості, на вмінні авторки вразити читача бурхливим потоком сильних почуттів, палкою любов’ю до всього прекрасного і благородного в людині, закоханістю в буковинську природу. Маковей перший визначив одну з найхарактерніших рис індивідуального стилю Кобилянської – органічне поєднання реалістичного і романтичного способів відображення дійсності – неоромантизм.

Їхнє знайомство відбулося 1895 року у Чернівцях. Маковей був редактором «Буковини». Творчі стосунки переросли в дружбу, а відтак і в кохання. Та переїзд Маковея до Львова на посаду співробітника «Літературно-наукового вісника» вніс дисонанс у їхні стосунки. Спілкування на відстані (листування) ставало дедалі рідшим і прохолоднішим, а на початку ХХ ст. (1901-1902) майже припинилося. О. Маковей мовчав.

Доля ніколи не була щедрою для Кобилянської-жінки. О. Кобилянська пише лист за листом. Та всі її волання відбиваються стіною мовчання. Звістка про одруження Маковея вбила її остаточно. Нею знехтували ради іншої жінки з приданим.

Свій стан душі і поважне почуття до Осипа Маковея О. Кобилянська перенесе в жіночі образи своїх останніх повістей «Ніоба», «Через кладку», «За ситуаціями» та ін.

Фіаско в особистому житті збіглося з критичними нападами С. Єфремова. 1902 року у журналі «Киевская старина» він опублікував статтю «В поисках новой красоты», в якій звинувачував Кобилянську в ніцшеанській ненависті до народу, оголосив її символісткою-декаденткою. Стаття Єфремова обурила громадськість України і викликала низку відгуків (частина з них надрукована).

У 1903 році письменниця планувала поїхати до Києва, та хвороба матері перешкодила здійснити цей намір. Та й сама Кобилянська була підтята лівобічним паралічем і сердечною хворобою внаслідок простуди в галицьких горах. Долаючи неймовірні труднощі, Кобилянська продовжувала працювати, хоч невлаштованість, самотність, туга позначилися на таких творах, як «Думи старика», «Ідеї» (1903), повісті «Ніоба» (1904), збірці новел «До світла» (1905). Важка недуга не тільки обмежувала фізичні можливості О. Кобилянської, а й потребувала матеріальних затрат.

Після виходу другої збірки новел «До світла»(1905) і до початку Першої світової війни Кобилянська опублікувала порівняно мало творів: «В неділю рано зілля копала...» (1908), новели «Старі батьки», «Весняний акорд» (1910), повісті «Через кладку» (1911) і «За ситуаціями» (1913).

Під час імперіалістичної війни Кобилянська жила в Чернівцях і перенесла всі воєнні злигодні. Трагедія війни не обминула і родину Кобилянських: брат Олександр мучився в полоні десь аж у Сибіру, доля другого брата була невідома.

Кобилянська пише низку творів, у яких гнівно засуджує безглузду кровопролитну війну: «Назустріч долі», «Юда», «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Сниться» (1914-1918). У 20-х – на початку 30-х років Кобилянська пише кілька творів з життя народу під румунською окупацією («Вовчиха» (1923), «Але Господь мовчить» (1927) та ін.).

У Києві з’явилися збірки її новел, протягом 1926-1929 рр.; вийшли твори письменниці в дев’яти томах; у 1926-1930 рр. кількома виданнями друкувалися повісті «Земля» і «В неділю рано зілля копала...». На зібрані громадою гроші Кобилянська придбала будинок, в якому прожила до смерті.

Рік возз’єднання Буковини з Україною збігся з відзначенням 55-річного ювілею літературної діяльності Кобилянської. Мине всього кілька місяців і народи здригнуться від жахливої звістки: «Війна». Похилий вік і хвороба не дозволили Кобилянській евакуюватися. Але і хвора, вона залишилася патріоткою, допомагала партизанам. Воєнна румунська жандармерія встаноила нагляд за письменницею. Смерть, що наступила 21 березня 1942 року, перервала підготовлювану фашистами розправу над письменницею. Румунська влада не дозволила опублікувати некролог українською мовою, заборонила промови над могилою. 

У 1944 році в будинку, де жила О. Кобилянська, відкрито літературно-меморіальний музей.

 

 Ольга Кобилянська  "Битва"

 Ольга Кобилянська "Апостол черні"

 Ольга Кобилянська "Земля"

 Ольга Кобилянська "Людина"

 Ольга Кобилянська "Царівна"

Ольга Кобилянська " У неділю рано зілля копала"

Буктрейлер до повісті "Земля" Ольги Кобилянської

Документальні фільми про письменницю

180 років від дня народження 

І.С. Нечуя-Левицького 

Іван Семенович Левицький (літературні псевдоніми — І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй тощо) народився 25 листопада 1838р. в м. Стеблеві Київської губ. Канівського повіту (нині — Черкаська обл., Корсунь-Шевченківський район). Змалку цікавився звичаями і побутом селян, пізнавав скарби українського фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості.

Навчався Нечуй-Левицький в Богуславському училищі (1848 — 1852), потім у Київській семінарії (1853 — 1859) та Київській духовній академії (1861 — 1865). Перед ним відкривалася духовна кар'єра, але юний магістр богослов'я рішуче від неї відмовився і, пориваючи з сімейними традиціями, викладав російську мову, літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865 — 1866), гімназіях Каліша, Седлеця (1866 — 1873), Кишинева (1873 — 1884). 1885р. письменник вийшов у відставку, оселився в Києві і, ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці.

Вступивши на літературну ниву в 60-ті рр. XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе увагу читачів і критики. Вже перші його твори — "Дві московки” (1868) і "Рибалка Панас Круть” (1868), повість "Причепа” (1869) — відзначалися новизною характерів, яскравістю барв.

Після перших кроків письменника, що свідчили про появу сильного, молодого таланту на терені української прози, виходять з друку його нові, розгорнені полотна. В 70-ті рр. художник створює класичні твори з народного життя: "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” (1874), "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” (1875), "Микола Джеря” (1878), "Кайдашева сім'я” (1879), "Бурлачка” (1880).

У наступні роки, хоч творчий пульс письменника дещо слабне, він створює ряд цікавих, визначних творів ("Старі гультяї”, 1897; "Чортяча спокуса”, 1885; "Не той став”, 1896; "Сільська старшина бенкетує”, надруковано 1911р.). Окремо стоїть казка "Скривджені та нескривджені” (1892), де письменник у фантастичних образах показує суперечності між народом і самодержавством.

Багаті спостереження побуту, моралі і звичаїв духовенства знайшли повнокровне втілення у великій повісті Нечуя-Левицького "Старосвітські батюшки та матушки” (1884р. надрукована в "Киевской старине” в російському перекладі, в 1888р. — у журналі "Зоря” мовою оригіналу).

Якщо в "Старосвітських батюшках...” гумор і сатира поєднані з легким сумом, то в наступних повістях і оповіданнях — "Афонський пройдисвіт” (1890), "Поміж ворогами” (1893), "Київські прохачі” (1901, надрукована 1905р.) — на перший план в малюнках характерів виступає авторський сарказм.

Погляд письменника неодноразово звертається до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їх ідейні прагнення, суперечки постають у романах "Хмари” (1874) і "Над Чорним морем” (1890), а також у творах інших прозових жанрів ("Навіжена”, "Неоднаковими стежками”, "Гастролі”, "На гастролях в Микитянах”, "Дивовижний похорон”).

Не лише сучасність, а й сторінки української історії знайшли відображення у творах Нечуя-Левицького, що належать до різних жанрів: казка "Запорожці” (1873), повісті і науково-популярні нариси ("Гетьман Іван Виговський”, "Перші київські князі”, "Татари і Литва на Україні”, "Унія і Петро Могила”, "Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина” та ін.). Серед історичних художніх творів письменника перше місце займає роман "Князь Єремія Вишневецький” (1897, вперше надруковано 1932р.). Образи минулого України Нечуй-Левицький відтворював і в драматичних творах ("Маруся Богуславка”, 1875; "В диму та полум'ї”, 1911).

Письменник активно цікавився розвитком українського мистецтва: театру, музики, живопису ("З Кишинева”, 1884; "В концерті”, 1887; "Марія Заньковецька, українська артистка”, 1893, та ін.).

Крім згаданих історичних драм перу Нечуя-Левицького належать комедії з міщанського побуту ("На Кожум'яках”, 1875; "Голодному й опеньки м'ясо”, 1887), які містять цікаві характеристики типів міщан, торговців, дрібних чиновників, їх звичаїв, моралі й психології. Найбільш вдалою є перша п'єса, яка у переробці М. Старицького під назвою "За двома зайцями” набула більшої сценічності й досі живе в українському театрі.

У творчій спадщині письменника є також літературно-критичні й літературно-публіцистичні статті. У відомій статті "Сьогочасне літературне прямування” (1878 — 1884) містяться цікаві роздуми про специфіку художньої творчості та роль усної поетичної традиції в літературі.

У праці "Українство на літературних позвах з Московщиною” (1891) Нечуй-Левицький досить виразно висловлює націоналістичні погляди на історію і культуру України.

Нечуєві-Левицькому належить кілька статей і рецензій про українську літературу. Вони присвячені поезії Шевченка ("Сорок п'яті роковини смерті Шевченка”, "Хто такий Шевченко”), повісті Д. Яворницького "Де люди, там і лихо”, дають широкий огляд творчості класиків і сучасних йому українських поетів і прозаїків від Шевченка до А. Кримського, В. Самійленка і Б. Грінченка ("Українська поезія”). Чималий інтерес має велика стаття "Українська декаденщина” (надруковано вперше 1968р.).

В роки імперіалістичної війни І. Нечуй-Левицький жив самотнім, голодним життям. На початку 1918р. в умовах кайзерівської окупації Києва письменник тяжко захворів, згодом потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для перестарілих), де й скінчив життя 2 квітня 1918р.

Твори:

• Князь Яримія Вишневецький,
• Кайдашева сім'я
• Микола Джеря
• Афонський пройдисвіт
• Дві московки
• Старі гультяї
• Навіжена

 Буктрейлер: "Кайдашева сім'я" 

День пам’яті жертв голодомору

Цей День щорічно відзначається в Україні в четверту суботу листопада.

Президент України, підтримавши ініціативу громадських організацій, міністерства культури і мистецтв, Державного комітету у справах релігій, Державного комітету телебачення і радіомовлення, ухвалив встановити в країні День пам’яті жертв голодомору і політичних репресій. Заходи, присвячені цьому дню, щорічно проходять в четверту суботу листопада.

Спочатку Указом президента України від 26 листопада 1998 року остання субота листопада оголошувалась Днем пам’яті жертв голодомору, потім Указом від 31 жовтня 2000 року цей день став іменуватися Днем пам’яті жертв голодомору і політичних репресій. У 2007-му році, згідно Указу Президента України № 431/2007 від 21-го травня 2007-го року, в назву цього пам’ятного Дня були внесені зміни: "Внести до Указу Президента України от 26 листопада 1998 року N 1310 (1310/98 ) "Про встановлення Дня памяті жертв Голодоморів та політічніх репресій" (в редакції Указа від 15 липня 2004 року № 797 (797/2004) зміни, віключівші у назві та тексті слова "та політічніх репресій".

Зараз День пам’яті жертв голодомору щорічно відзначається в четверту суботу листопада. 

В 2018 році День пам’яті жертв голодомору припадає на 24 листопада.

ДЕНЬ ПАМ'ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ:

НАЦІОНАЛЬНА ТРАГЕДІЯ У ЦИФРАХ ТА ФАКТАХ

З нагоди Дня пам'яті жертв Голодомору наведемо десять історичних фактів у цифрах, які дають зрозуміти увесь масштаб трагедії.

Ми пам'ятаємо...

1. Голодомор в Україні тривав 17 місяців (з квітня 1932 р. по листопад 1933 р.). Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 4, 5, 7 та 9 мільйонів.

2. З урахуванням непрямих жертв (внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на грунті розладу психіки та соціального колапсу), за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей.

3. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1 тисяча – кожну години, майже 25 тисяч – щодня.

4. Аналіз змісту опублікованих протягом 1929-33 рр. близько 30-ти постанов радянського уряду засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, Близько 81% загиблих від голоду в Україні були українцями, 4,5% – росіянами, 1,4% – євреями та 1,1% – поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.

5. У серпні 1932 був прийнятий репресивний закон, за яким закріпилася народна назва "закон про п’ять колосків" – на 10 років ув'язнення або розстрілом каралось будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів. За перший рік дії нового закону за ним засудили 150 тисяч осіб

6. За даними Станіслава Кульчицького, восени 1932 року в Україні було майже 25 тисяч колгоспів, яким влада висунула завищені плани хлібозаготівлі. Попри це, 1,5 тисячі колективних господарств зуміли виконати ці плани і не потрапили під каральні санкції, тому смертельного голоду на їхніх територіях не було.

7. Найбільш постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Харківська, Полтавська, Сумська, , Черкаська, Київська та Житомирська). На них припадає майже 53% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів

8. За підрахунками французьких демографів, внаслідок голодомору в Україні не народився 1 мільйон дітей. На загальні цифри смертності вплинуло й віддане тоді владою розпорядження ЗАГСам не реєструвати смерть дітей віком до 1 року.

9. Вчені дійшли висновку, що оскільки у цей період помирали переважно діти й молодь, середня тривалість життя українців у 1933 році становила 7,3 роки у чоловіків і 10,9 років у жінок. За всю історію людства подібних показників ніде не зафіксовано

10. У 2003 р. Спільна заява делегацій держав-членів ООН щодо 70-ї річниці Голодомору в Україні 1932-33 pp. вперше в історії ООН визначила Голодомор 1932-33 pp. як національну трагедію українського народу, висловила співчуття його жертвам та закликала світову спільноту віддати данину пам'яті тим, хто загинув у цей період історії. Співавторами Спільної заяви стали 36 держав-членів ООН. Її підтримали також Австралія, Ізраїль, Сербія і Чорногорія, 25 країн Європи.