ЗОЛЯ, Еміль (Zola, Emile — 02.04.1840, Париж — 29.09.1902, там само) — французький письменник.Народився в сім'ї талановитого інженера-будівельника Франческо Золя. Рано втратив батька (1847). Дитячі та юнацькі роки провів у Ексі. З 1852 р. навчався у колежі. Після смерті батька через матеріальні нестатки сім'я 1858 р. переїхала у Париж, де Золя продовжив освіту в ліцеї. 1862 р. Золя почав працювати у бюро пакування одного із найбільших видавництв Ашетт. Праця у видавництві дала можливість Золя ознайомитися з літературним життям Парижа.
Замолоду Золя зачитувався романтиками, його кумирами були А. де Мюссе та В.Гюго. У 1864 р. Золя зібрав написані ним у різний час оповідання та новели романтичного характеру й опублікував їх під назвою "Казки для Нінон" ("Contes a Ninon"). У новелах цієї збірки романтична пишномовність поєднується з майстерністю реалістичної деталі. У романі "Сповідь Клода" ("La confession de Claude", 1865) ще досить відчутний романтичний елемент, проте помітна полеміка з романтизмом. Золя правдиво описує важке, безпросвітне життя юнака. До певної міри цей роман є автобіографічним твором. Роман "Марсельські таємниці"("Les mysteres de Marseille", 1867) продемонстрував майстерність Золя-фейлетоніста, його зацікавлення соціальними проблемами.
Уже на ранньому етапі творчості Золя виступав не лише як письменник-романіст, а й як публіцист і критик. Він співпрацював з газетами "Евенман", "Фігаро", у яких публікував свої статті й етюди. У цей період Золя в літературно-критичних та мистецтвознавчих книгах "Що я ненавиджу" ("Mes haines", 1866), "Мій салон" ("Моп salon", 1866), "Едуард Ма"е" ("Edouard Manet", 1867) розробив основні засади натуралістичної естетики. У цих працях Золя декларує принцип об'єктивності та правдивості мистецтва, вимагає від художнього твору документальної точності, а від митця — скрупульозного спостереження та вивчення дійсності. Золя визнає детермінуючу роль середовища і спадковості для особистості.
У статті "Прудон і Курбе"(1864) Золя викладає формулу мистецтва: "Твір мистецтва — це куточок природи, побачений через темперамент митця". Згодом Золя неодноразово звертатиметься до проблеми співвідношення об'єктивного (природи) і суб'єктивного (темпераменту митця) чинників творчості. Для Золя немає суперечності між вірністю натурі та виявом творчої індивідуальності. Йому були близькими творчі пошуки художників-імпресіоністів, яких він підтримував і пропагував. На думку Золя, Е. Мане — художник, котрий навчився "дивитися природі в обличчя і бачити її такою, якою вона є".
Підсумковим твором молодого Золя став роман "Тереза Ракен" ("Therese Raquin", 1867) — найяскравіший взірець "фізіологічного роману", роману-експерименту. Твір написаний під впливом "Жерміні Ласерте" братів Ґонкурів. Так само, як Гонкури у своєму романі хотіли застосувати "клінічний аналіз кохання", Золя у "Терезі Ракен", за його власним зізнанням, хотів дати "клінічний аналіз докорів сумління". У центрі роману — "любовний трикутник"; традиційність сюжетної схеми підкреслює нетрадиційність потрактування вибраної теми. Поведінка головної героїні мотивується її темпераментом: у її жилах тече гаряча африканська кров, адже вона з походження креолка. Проте, маючи пристрасну та чуттєву вдачу, Тереза змушена притлумлювати свою пристрасть, одружившись зі слабкодухим нелюбом Камілем. Зустріч із Лораном і вибух грубої чуттєвої пристрасті визначають долю Терези. Прагнучи побороти перешкоди на шляху своєї пристрасті, Тереза і Лоран вбивають Каміла. Але, потерпаючи від докорів сумління та страху, у фіналі роману вони вчиняють самогубство.
Золя сам чітко усвідомив певну нетиповість своїх героїв. Тереза і Лоран — натури, наділені винятковими темпераментами. "Тереза і Лоран — два людські звірячі організми. Я намагався крок за кроком у цих людях-тваринах описати роботу пристрастей. Кохання моїх героїв — задоволення фізіологічної потреби. Душа тут цілковито відсутня, саме цього я й прагнув", — писав Золя у передмові до роману. Таким чином, письменник досягає чистоти експерименту, уникаючи психологічної мотивації поведінки героїв. Золя розумів, що зробив спробу "дослідження випадку занадто виняткового".
У романі "Мадлен Фера" ("Madeleine Ferat", 1868) концепція особистості залишається без істотних змін. Але герої цього другого натуралістичного фізіологічного роману Золя наділені більш витонченою духовною організацією, ніж герої "Терези Ракен". Це ускладнює експеримент, але нічого не змінює в його результатах: біологічний фатум виявляється непереборним, і герої зазнають поразки.
Стилістика обох ранніх натуралістичних романів містила в собі ту суперечність між фактографічною точністю, скрупульозним описом, з одного боку, і високою емоційністю, з іншого, яка стане прикметною рисою "Ругон-Маккарів", головного твору Золя, що зробив його всесвітньо відомим.
Задум "Руґон-Маккарів. Природної та соціальної історії однієї родини в епоху Другої імперії" ("Les Rougon-Macquart, histoire naturelle et sociale d'une famille sous le Second Empire", 1871—1893) сформувався на кінець 1868 p. Вочевидь, створюючи свою грандіозну фреску із двадцяти романів, Золя орієнтувався на традиції "Людської комедії" О. де Бальзака. Золя сприймав його як "батька" сучасного мистецтва, предтечу натуралізму, тому що Бальзак, на думку Золя, "замінив уяву поета спостереженням ученого".
Орієнтуючись на бальзаківську панорамність у зображенні дійсності, Золя не відмовляється від своєї натуралістичної доктрини. Першочерговим завданням свого циклу "Руґон-Маккари" Золя вважав дослідження на прикладі однієї родини проблем спадковості та середовища. Інше завдання — "дослідити всю Другу імперію, від державного перевороту до наших днів. Утілити в типах сучасне суспільство, злодіїв і героїв" — прямо вказує на бальзаківське трактування письменника як "секретаря суспільства".
До циклу "Руґон-Маккари" увійшли романи: "Кар'єра Руґонів" (" La fortune des Rougon", 1871), "Здобич" ("La curee", 1871), "Черево Парижа" ("Le ventre de Paris", 1873), "Завоювання Плассана" ("La conquete de Plassans", 1874), "Провина абата Муре" ("La faute de Г abbe Mouret", 1875), "Його величність Ежен Ругон" ("Son exellence Eugene Rougon", 1876), "Пастка" ("L'assommoir", 1877), "Сторінка кохання" ("Une page d'amour", 1878), "Нана" ("Nana", 1880), "Накип" ("Pot-bouille", 1882), "Дамське щастя" ("Au bonheur des dames", 1883), "Радість життя" (1884), "Жерміналь" ("Germinal", 1885), "Творчість" ("L'o euvre", 1886), "Земля" ("La terre", 1887), "Мрія" ("Lt reve", 1888), "Людина-звір" ("La bete humaine", 1890), "Гроші" ("L'argent", 1891), "Розгром"("La debacle", 1892), "Доктор Паскаль" ("Le docteur Pascal", 1893).
Роман "Кар'єра Руґонів" має підзаголовок "Походження". У циклі "Руґон-Маккари" цей роман стає своєрідним прологом, в якому йдеться про походження родини Руґон-Маккарів і, водночас, про виникнення режиму Другої імперії. Час дії в романі — грудень 1851 р. У центрі — події державного перевороту, внаслідок якого до влади прийшов Луї Бонапарт. Місце дії — невеличке провінційне містечко Плассан, яке стало для Золя ніби моделлю всього французького суспільства напередодні перевороту. Показавши, які державні сили й чому підтримували державний переворот, Золя подає серію сатирично змальованих характерів провінційних буржуа (П'єр, Фелісіте, Грану, Сікардо, Вюйє). Для Золя очевидно, що прихід буржуазії до влади заплямований кров'ю безневинних людей. Боягузтво і підлість П'єра Ругона та йому подібних дозволили утвердитися режимові Другої імперії, що її Золя назве "епохою безумства та ганьби" у Франції.
У романах "Здобич", "Черево Парижа" показано шлях до влади двох пройдисвітів та авантюристів на кшталт Арістіда Саккара чи Ежена Ругона, змальоване те живильне середовище, яке стане опорою для нового режиму — дрібна торгова буржуазія, котра вхопила свою частку здобичі від милостей імперії, всі ці "гладкі", самовдоволені міщани (родина Кеню у "Череві Парижа").
Уже в цих перших романах проступає одна з характерних рис стилю Золя — поєднання деталізованого опису з образом-символом, у якому концентрується головний зміст картини. Такими, скажімо, є описи зимового саду в помешканні Саккара ("Здобич") і картина центрального ринку в "Череві Парижа".
Але за блискучим фасадом Другої імперії Золя бачить нещастя і знедоленість нижчих прошарків суспільства, стрімке падіння моральності та страхітливе лицемірство можновладців. Ці тривожні процеси в суспільному житті Франції Золя аналізує в романах кінця 70-х — поч. 80-х pp. ("Пастка", "Нана", "Накип").
Роман "Пастка "був першим у творчості Золя розлогим полотном із народного життя. Роман зробив Золя скандально відомим. Літературні сноби протестували, багато читачів відмовилися від передплати, і все ж за рекордно короткий термін роман витримав 30 видань. Гостра реакція певної частини публіки пояснювалася тим, що в романі вперше з такою правдивістю було показано життя французьких низів.
У романі йдеться про драму родини Купо, про її фізичну та моральну деградацію. "Від банальності інтриги мене може врятувати лише велич і правдивість зображених мною картин народного життя. Позаяк я беру дурнувату, вульгарну і брудну обстановку, я повинен надати малюнкові більшої рельєфності", — писав Золя про роман. Таким чином, письменник ставить перед собою складне естетичне завдання: продемонструвати придатність для справжнього мистецтва будь-якого матеріалу, розширити відповідно до принципів натуралістичної естетики сферу художнього.
Праля Жервеза і покрівельник Купо, працелюбні та прості люди, намагаються облаштувати своє маленьке щастя, своє скромне родинне життя. Але з Купо трапився нещасний випадок на роботі, й це позбавило його можливості працювати. Купо залишається без роботи і поступово спивається, дедалі частіше навідується в шинок під назвою "Пастка".
Своїм романом Золя стверджує, що злидар приречений на загибель, що умови життя і праці неминуче призводять його до деградації і вимирання. Водночас, Золя не забуває дати і біологічну мотивацію того, що відбувається в романі: крах Купо та Жервези пояснюється не лише соціальними, а й спадковими чинниками (Жервеза — нащадок Аделаїди Фук по лінії Маккарів, тобто спадної гілки родини; Купо теж страждає від спадкового алкоголізму).
Золя особисто зазначав "філософський зв'язок", який існує між "Пасткою" і наступним його романом "Нана".
Роблячи головною героїнею роману куртизанку Нана, посилюючи фізіологічний, сексуальний елемент у романі, Золя хотів показати "розклад, що йде знизу, пастку, якій панівні верстви дають можливість вільно поширюватись". Образ Нана повинен символізувати всю Другу імперію, її пишну зовнішність і розбещену сутність.
На початку 80-х pp. Золя видав декілька теоретичних збірок, в яких підсумував свою працю, виступив як теоретик натуралізму. У збірках "Експериментальний роман" ("Le roman experimental", 1880), "Наші драматурги" ("Nos auteurs drama-tiques", 1881), "Натуралізм в театрі" (1881) та ін. Золя розвинув естетичні принципи О.Конта й І.Тена, братів ґонкурів, висунув концепцію наукового "експериментального" роману.
Золя вважав, що натуралізм у літературі існував завжди, але саме в XIX ст. склалися особливо сприятливі умови для його розвитку. Це пов'язано, передусім, з успіхами природничих наук і культом наукового знання загалом, що сформувався в XIX ст. Мистецтво має відгукнутися на поклик часу, відобразити зміни, які сталися, тому необхідно революціонізувати роман. В основі письменницької творчості має лежати той самий метод, що й у науці, — експеримент, тобто пильне спостереження та вивчення натури. Необхідно збагатити роман "науковим", фізіологічним розумінням людини.
Одним із найкращих романів циклу "Руґон-Маккари", написаних на засадах експериментального методу, став роман "Жерміналь". Відомо, що задум твору зазнав істотних змін у ході роботи Золя над матеріалом. Замислюючи свій роман як роман-дослідження, "експеримент", Золя хотів поставити героїв у граничну ситуацію злиднів, голоду, потреби в соціальній помсті та подивитися, чи не буде наслідком таких умов життя розгул кривавої стихії. Від початку Золя керується натуралістичною схемою: поведінку своїх героїв він схильний пояснювати в дусі дарвінівської теорії "природного добору" і боротьби біологічних видів."...Голодний робітник бореться за ситий обід директора" — така формула початкового задуму. Відповідно до своєї теорії "експериментального роману", Золя у процесі створення роману вивчав життя і побут гірників, бував у шахтах, спостерігав за умовами шахтарської праці, перечитував гори спеціальної літератури. Опанування матеріалом призвело до того, що Золя подолав натуралістичну схему і створив роман не про озвіріння голодних і страйкуючих шахтарів, а про пробудження народної свідомості, що підкреслено назвою роману. "Жерміналь" — весняний місяць за французьким революційним календарем, місяць пробудження природи.
Народ стає у романі уособленням вічно відроджуваного життя. Золя бачить народ як стихійну силу і милується міццю цієї розбурханої стихії, але водночас і страхається її руйнівних наслідків. "Роман написаний не задля того, щоби пробудити свідомість до революції, — писав Золя — Роман застерігає про можливість катастрофи, аби уникнути її".
"Жерміналь" — грандіозна фреска, яка складається з найдетальніших, імпресіоністичних за манерою описів шахтарського побуту та праці, що чергуються з розлогими символічними картинами (напр., образ шахти-чудовиська, що поглинає людей). Концепція особистості в "Жерміналі" та стилістика роману засвідчили, що Золя-митець виявився ширшим за Золя-теоретика натуралізму. Для письменника завузькі рамки натуралістичної доктрини. У "Жерміналі" Золя аналізує найважливішу соціально-історичну суперечність національного життя Франції кінця XIX ст., що її сам письменник означив "як боротьбу праці та капіталу". В одному з листів до Золя Ґ. де Мопассан писав про "Жерміналь":"...я вважаю цей роман найбільш могутнім і вражаючим серед усіх Ваших творів".
Наступний після "Жерміналю" роман про французьке селянство "Земля" викликав бурхливі протести літературної громадськості: декілька молодих письменників підписали "Маніфест" проти Золя. Образ темного і жорстокого у своєму прагненні до наживи французького селянина, наділеного якимсь патологічним почуттям власності, шокував буржуазну суспільність. У "Землі", дійсно, виявляється натуралістичне зацікавлення Золя фізіологічними основами людської психіки, наявна перебільшена увага до патологічного.
Роман "Гроші" — історія злету та падіння Арістіда Саккара та його "Всесвітнього банку". Золя продовжує розмірковувати над проблемами соціальної перебудови, порушеними ним у "Жерміналі".Аналізуючи значення і роль грошей у сучасному йому суспільстві, 3. вбачає в них як творчий, так і руйнівний первень. Ця думка про двоїсту природу грошей втілена в образі-символі "Всесвітнього банку", будівля якого подібна водночас і до величного храму, і до кафешантану. Будучи запорукою і рушійною силою соціального прогресу, гроші, воднораз, чинять згубний вплив на особистість, призводять до руйнування родинних уз, вбивають любов, отруюють мистецтво і свідомість людини. Крах "Всесвітнього банку" Саккара завдає незчисленних бід тисячам акціонерів, руйнуються людські долі (банкрутують Можандри, вчиняє самогубство Мазо, дочка залишає батька тощо). Золя розглядає у романі декілька шляхів подолання руйнівного впливу грошей на людину, але чіткої та однозначної відповіді на поставлене питання не знаходить.
Надзвичайно багатогранний образ великого ділка та фінансиста Арістіда Саккара. Йому притаманні енергія, заповзятливість, здатність ризикувати, душевна широта. Але, захоплюючись бурхливою діяльністю і масштабністю свого героя, буржуа нового типу, який прийшов на зміну лихварям-гобсекам, Золя покладає на нього відповідальність за численні людські трагедії.
Роман "Розгром" став логічним завершенням соціальної лінії "Ругон-Маккарів". Панування банкіра Саккара призвело Францію до катастрофи під Седаном. Друга імперія впала, Франція зазнає поразки у війні, армію полишає бойовий дух, нація деморалізована.
Свої надії на відродження Золя пов'язує з простими людьми, які зберегли здорове моральне почуття в атмосфері, здавалось би, розкладу. Таким персонажем, котрий уособлює здорові сили французької нації, стає в романі капрал Жан. Він ненавидить війну, але чесно виконує свій військовий обов'язок. У фіналі роману капрал Жан йде зі зруйнованого Парижа: він повертається у рідне село працювати на своєму полі. Золя ніби підхоплює вольтерівську думку: "Потрібно доглядати свій сад!" Тільки праця простих французів поверне Франції її минулу славу, сприятиме її відродженню.
Романом "Доктор Паскаль" завершується цикл "Руґон-Маккари". У романі Золя обґрунтовує свою концепцію спадковості. Молодший син П'єра Руґона та Фелісіте, Пуек Паскаль, ставши відомим вченим, вивчає історію свого роду, простежує закономірності індивідуальних доль, пояснюючи їх законами спадковості. У цьому романі Золя ніби знову повертається до натуралістичної схеми, що зумовило дещо спрощене трактування характеру та художню слабкість роману.
Цикл "Руґон-Маккари" — своєрідна "Людська комедія" нового етапу історичного розвитку Франції. Золя розглядає ті величезні зміни, які відбуваються в суспільному житті Франції, у свідомості сучасників на етапі "другого промислового перевороту". Показуючи рух суспільства вперед, успіхи наукового знання, зростання матеріального добробуту певних суспільних прошарків і груп, досягнення техніки, Золя водночас не може не бачити антигуманного характеру цієї машинної цивілізації, яка формує в людині "звіра", насаджує жадобу насолод, культивує владу грошей і, врешті-решт, знеособлює людину. Символом цієї нової цивілізації стає образ паровоза, що мчить на повній швидкості, в "Докторі Паскалі".
У 90-х pp. Золя створив два цикли романів: "Три міста" ("Les trois villes") — романи "Лурд" ("Lourdes", 1894), "Рим" ("Rome", 1896), "Париж" ("Paris", 1898) — і "Четверо євангеліє" ("Les quatre Evangiles"), до якого увійшли романи "Плодючість" ("Fecondite", 1899), "Праця" ("Travail", 1901), "Істина" ("Verite", 1903, посмертно) і "Справедливість" ("Justice", незакінч.).
Ці романи з художнього погляду поступаються книгам "Ругон-Маккарів". Це свого роду романи-трактати, в центрі яких родина вчених і мислителів Фроманів. Золя написав ці твори для утвердження своїх соціальних утопій; він знову звертається до проблеми шляхів соціальних змін і намічає в романах різні варіанти суспільної перебудови: у "Плодючості" Золя вбачає запоруку прогресу в оздоровленні та зміцненні родини; роман "Праця" дає картину нової організації праці робітників на справедливих засадах, утверджує необхідність спілки науки зі свідомою працею. Золя виступає за мирне співіснування буржуа та робітників: на величезному підприємстві, побудованому Люком, розподіл прибутку здійснюється на справедливих засадах, внаслідок чого робітниче поселення стає маленьким раєм. Заданість основної ідеї роману призводить до схематизму, надуманості деяких сюжетних ходів.
Роман "Істина" був написаний під впливом "справи Дрейфуса" і порушує проблеми правосуддя. У листопаді 1897 р. Золя познайомився із документами, що стосувалися справи капітана Генерального штабу, єврея за національністю, Альфреда Дрейфуса, звинуваченого без достатніх на те підстав у шпигунстві на користь Німеччини. Незважаючи на відсутність доказів, суд прирік Дрейфуса до довічної каторги. Золя, вивчивши документи, дійшов висновку про безневинність Дрейфуса.
13 січня 1898 р. в газеті "Орор" було опубліковано відкритий лист Золя до президента Французької Республіки Фелікса Фора під заголовком "Я звинувачую" ("J'accuse"), в якому відомий письменник гостро виступив проти політиканів, що сфабрикували процес над безневинною людиною. За цей виступ на захист людської гідності Золя був притягнений до суду і засуджений до річного тюремного ув'язнення та штрафу в розмірі 3000 франків. Золя довелося залишити Францію і оселитися в Лондоні, не дочекавшись виконання вироку.
Боротьба навколо справи Дрейфуса призвела до політичної кризи. Уся мисляча Франція розкололася на два ворогуючі табори: дрейфусарів і антидрейфусарів. Голос письменника було почуто, а справу Дрейфуса переглянуто. Під тиском суспільної думки Дрейфуса у 1899 р. було помилувано, а 1906 р. реабілітовано.
У ніч на 29 жовтня 1902 р. Золя помер у своїй паризькій квартирі від отруєння чадним газом за досі нез'ясованих обставин.
Аудіокнига "Дамське щастя"
Аудіокнига 2 квітня
215 років від дня народження Ганса Крістіана Андерсена
ГАНС ХРІСТІАН АНДЕРСЕН
(1805-1875)
Ганс Хрістіан Андерсен — датський казкар, романіст, поет і драматург — народився 2 квітня 1805 року в невеличкому провінційному містечку Оденсе в сім'ї чоботаря. Батько, незважаючи на свій фах, був людиною начитаною і свою любов до книги зумів передати Гансу Хрістіану. Потяг до творчості привів його в 1819 році до столиці, де він, живучи впроголодь, зміг закінчити школу й університет.
Перші три роки в Копенгагені Андерсен пов'язує своє життя з театром: робить спробу стати актором, пише трагедії та драми. У 1822 році виходить п'єса "Сонце ельфів", написана за давньоскандинавським сюжетом. Драма виявилася незрілим, слабким твором, але привернула увагу дирекції театру, з яким на той час співпрацював автор-початківець. Рада директорів домоглася для Андерсена стипендії й права безкоштовного навчання в гімназії. Сімнадцятирічний юнак потрапляє до другого класу латинської школи й, незважаючи на глузування товаришів, закінчує її.
У 1826-1827 роках виходять перші друковані вірші Андерсена, а в 1829 році він досить вдало випробовує себе в жанрі дорожніх нотаток — книжка "Подорож пішки від Хольмен-капалу до східного мису острова Амагер" вразила сучасників свіжістю світосприйняття, багатою фантазією й життєрадісним гумором. Мандрувати Андерсен любив протягом усього свого життя: він побував у Німеччині, Італії, Франції, Англії, Швеції, Португалії, Греції, Північній Африці, збирався до Америки. Його дорожні нотатки відзначалися точністю замальовок з натури в поєднанні з романтичною фантазією, мали пізнавальний й захоплюючий характер, були написані живою мовою. Спогади про подорож до Італії стали основою для написання першого роману Андерсена "Імровізатор" (1834). Усього в 30-ті роки XIX століття видатним датчанином було написано шість романів ("Імпровізатор", "О.Т.", "Тільки скрипаль" та ін. які мали незмінний успіх. Автора навіть порівнювали з В. Скоттом і В. Гюго. Але світове визнання йому принесли казки.
З 1835 року Андерсен починає періодично видавати казки, які в 1841 році увійдуть у книжку "Казки, що були розказані дітям". Ранні казки Андерсена — це, як правило, літературні переробки народних казок, які він сам чув у дитинстві ("Кресало", "Маленький Клаус і Великий Клаус", "Принцеса на горошині", "Дикі лебеді", "Свинопас" та ін.). Сюжет "Нового вбрання короля" було запозичено з іспанського джерела. А от "Дюймовочка", "Русалочка", "Калоші щастя", "Ромашка", "Стійкий олов'яний солдатик", "Оле Лукойє", хоча й дещо пов'язані з фольклором, все ж таки є авторськими творами. На тлі численних казкарів, яких породила епоха романтизму в різних країнах, казки Андерсена відрізняються відсутністю дидактичних основ і, як здавалося критикам XIX століття, відсутністю належної шани до королівських осіб, які в казках Андерсена ходять палацом у пантофлях (адже палац є їхнім домом), стелють постелі й варять гречану кашу. Казки Андерсена, з одного боку, є цілком антисоціальними, а з другого — мегасоціальними. Вони вийшли за межі свого століття, стали постійними супутниками людства через бачення датським казкарем вічного змісту будь-якої людини, нехай то буде король, королева, принцеса або селянин.
Символом творчості Андерсена вважається Русалочка, героїня однойменної казки (їй навіть встановлено пам'ятник у Данії). Народні сюжети, пов'язані з любов'ю між людиною і антропоморфною природною істотою, існують у різних народів (згадаймо поетичну драму Лесі Українки "Лісова пісня", яку теж було створено за фольклорними мотивами). Знав подібні легенди й датський фольклор. Але казка, яку було створено Андерсеном, набула особливого поетичного змісту. Русалочка втілює стихійні сили, від яких вже давно трагічно відокремилось людство. Русалочка, Дюймовочка, Гидке Каченя відображають протиріччя між трагічно-утилітарним світом людей і таємничими силами природи й творчості.
Всі романтичні герої Андерсена не відмовляються від своєї справжньої поетичної природи, хоч би як важко їм велося. Слово "справжній", взагалі, є ключовим в Андерсена. "Справжній" означає природний, істинний, правдивий. У "Калошах щастя" письменник обігрує вічну проблему незадоволення людей тим, що вони мають, споконвічні прагнення кращої долі. Нерозумний чиновник, який живе в ХЇХ столітті, мріє про середньовіччя. Зазнавши великого страху від здійснення власної мрії, чиновник повертається до свого віку і дякує Богові за те, що він не живе в середньовіччі. Іншим володарем Калош щастя стає простий солдат, який мріє зайняти командний пост, але, отримавши його, дуже хоче знову стати простим солдатом.
"Калоші щастя", з одного боку, вирішують філософську проблему щастя в дусі релігійного фаталізму (що є характерною рисою романтизму), з другого — іронізують з приводу ідеалізації середньовіччя, яка була вельми поширеною у колах романтиків (романтична іронія).
Андерсен є захисником простого й ясного погляду на світ, який, на його думку, і є справжнім. Такий погляд мають діти й художники. Тому саме малий хлопець стає відкривачем істини "У новому вбранні короля", тому й осміяно дурненьку принцесу зі "Свинопаса", яка погналася за дорогими іграшками й відмовилася від справжніх, природних, і тому чарівних троянди й солов'я. І справжня принцеса завжди буде принцесою, навіть в одязі жебрачки ("Принцеса на горошині"), тому що принцесою вона народилася (знову релігійний фаталізм).
Сорокові роки XIX століття стають новим і найвищим досягненням казкової творчості Андерсена. До збірки "Нові казки" (1844-1848) увійшли найзначніші й найвідоміші казки: "Снігова королева", "Гидке каченя", "Соловей", "Тінь", "Дівчинка з сірниками". Казки Андерсена стають більш ускладненими, глибокими, мають подвійного адресата: через захопливість фабули вони приваблюють дітей, а глибиною змісту — дорослих. Його казки написано простою мовою, наближеною до народної, і цим вони є близькими до дитячого розуміння. Але за удаваною простотою приховується філософський підтекст, який є незрозумілим дітям, але цікавить дорослих.
Чимало мотивів творчості Андерсена приєднуються до традиційних романтичних мотивів. Гидке каченя стає в один ряд з альбатросом Кольріджа й Бодлера, примушує згадати "Чайку" Чехова. Проблема трагічного життя обдарованої особистості набула особливої актуальності в епоху розвитку буржуазних настроїв. Гидке каченя одночасно є прекрасним лебедем, але зажирілі мешканці пташника цього не розуміють. Далі власної годівниці вони не бачать і власну рабську психологію вважають єдино правильною.
Казка "Тінь", найглибший філософський твір Андерсена, примикає до двох традицій, які існували в романтизмі. З одного боку, історія вченого, який спромігся шляхом раціонального експерименту відлучити від себе власну тінь, споріднює казку із творами Гофмана ("Крихітка Цахес", "Еліксири Сатани"), повістю Шаміссо "Неймовірні пригоди Петера Шлеміля", а також із знаменитим "Франкенштейном" Мері Годвін-Шеллі. Високодуховна й талановита людина, яка стала рабом тіні, сама накликала на себе біду. Не розуміючи справжньої суті природи, вчений поставився до власного експерименту занадто легковажно, відпустивши тінь в гості до сусідів. Він думав, що тільки він сам є самим собою, але людська психіка — річ таємнича, і про це неодноразово говорили романтики, розкриваючи тему двійництва. Тінь виявляється досить самостійною і зловредною істотою, яка руйнує долю свого колишнього господаря. Так через "дитячий" жанр казки Андерсен передає глибокі філософські думки.
Збірки останнього етапу творчості письменника вийшли під назвою "Історії" (1852-1855) та "Нові казки та історії" (1858-1872). Це справді були дивовижні історії про навколишній світ, риси реальності дедалі більше проникають у казки письменника, героями яких стають сучасники автора: звичайні люди зі своїми повсякденними турботами і проблемами, видатні вчені й художники. Андерсен хоче привернути увагу читача до майже казкових можливостей людини.
У 1855 році з'являється автобіографічна книжка "Пригоди мого життя", яка стала продовженням і доповненням першого варіанта автобіографії "Казка мого життя" (1847). Зі сторінок цих книжок постає образ видатної людини, великого фантазера, який зумів через усе своє життя пронести дитячу закоханість у таємничий світ казки й щедро поділитися цим зі своїми читачами.
Помер видатний датський письменник, засновник літературної казки, у віці сімдесяти років 4 серпня 1875 року в Копенгагені.
Найдавніші вірші, за твердженням істориків, були написані ще в 23 столітті до нашої ери. Вони були створені принцесою Ен-Хеду-ана (En-hedu-ana) і знахідка підтверджена артефактами.
Як багато прекрасних віршів і текстів пісень, написаних великими поетами, зберігаються в нашій пам'яті протягом усього життя! І правда, поезія - це велика сила, яка служить для людей способом вираження почуттів, переживань і захоплень. Римовані рядки, розташовані в смисловій послідовності, здатні зворушити до глибини душі, викликати бурю емоцій і вражень. Щоб висловити подяку всім поетам на Землі, людство відзначає щороку День поезії, інформує Ukr.Media.
Ідея святкування належить ЮНЕСКО. У 1999 році на 30-й сесії, ця організація підписала резолюцію, згідно з якою День поезії знайшов статус Всесвітнього свята. Через рік його вже відзначали вперше у вузьких творчих колах.
Головною метою проведення Дня поезії стало бажання долучити людей до творчості, відродити віршовану культуру, розвинути творчу діяльність не тільки серед населення, але й в культурних видавництвах і Системах Масової Інформації.
Сама по собі поезія переживала безліч етапів свого формування, починаючи з часів первісної людини. Тим не менш, мистецтво римувати і вміло складати зворушливі тексти дожило до наших часів.
На честь Всесвітнього дня поезії в містах країн Європи та Америки 21 березня влаштовуються урочисті вечори в школах, вишах, газетних і журнальних видавництвах.
19 березня
90 років від дня народження ЛіниВасилівниКостенко
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930р. в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936p. родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про «балетну школу» замінюваного поля, по якому доводилося ходити, і про перший — написаний в окопі — вірш. Після закінчення середньої школи молода поетеса навчається в Київському педінституті, а згодом — у Московському літературному інституті ім. О. М. Горького, який закінчила 1956р. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50—60-х років. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла в 1961р., не тільки закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я серед визначних майстрів української поезії. Книги Л. Костенко «Над берегами вічної ріки» (1977), «Маруся Чурай» (1979), «Неповторність» (1980) стали небуденними явищами сучасної української поезії, явищами, які помітно впливають на весь її дальший розвиток. Творчий розвиток Ліни Костенко — поетеси гострої думки і палкого темпераменту — не був позбавлений ускладнюючих моментів. Обмеження свободи творчої думки, різні «опали» в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим досьогодні твором — романом у віршах «Маруся Чурай», за який вона в 1987p. була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка. Перу поетеси належать також збірка поезій «Сад нетанучих скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Живе та працює Ліна Костенко в Києві.
125 років від дня народження Максима Тадейовича Рильського
Максим Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцистРильський Тадеуш-Томаш-Збіґнєв Розеславович, був сином поміщика Розеслава-Карла-Теодора-Яна Теодоровича Рильського і княжни Трубецької. Один з предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем. Прапрадід Ромуальд був учнем базиліянської школи і під час взяття Умані гайдамаками у 1768 році ледве не був страчений (за переказом, він заспівав православний гімн «Пречиста Діво, мати руського краю», це справило на ватажка гайдамаків таке враження, що він відпустив хлопця, а також решту засуджених на смерть поляків та євреїв). Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області). 1902року помер його батько, і родина переїхала з Києва до Романівки. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім (з осені 1908 року) у приватній гімназії в Києві.
Змалку познайомився з композитором М. Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, етнографом та фольклористом О. Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова. Після приватної гімназії Науменка Рильський у 1915–1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але через бурхливі події революції й громадянської війни жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 до 1929 року вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.
Рильський почав писати рано, перший його вірш надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що визначила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918, перевидана у понад пал. скороченому вигляді 1926).
У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».
Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо самооборона», «Більшовик», Київ, ч.216, 23 вересня 1923). Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі. Після ув’язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.
Після ув’язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. Одначе це не заважало радянським органам «профілактично» його шпетити. Зокрема, початком жовтня 1947 “Радянська Україна ” друкує статтю «Про націоналістичні помилки М.Рильського», Рильський винуватиться у «буржуазному об’єктивізмі, відсутності більшовицької партійності і забутті істини, що змістом радянської ідеології і культури була більшовицька ідейність… не оволодів основами марксистсько-ленінського світогляду… не позбувся впливу буржуазно-націоналістичної ідеології.»
У радянську добу Рильський написав тридцять п’ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов’янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком. У 1944–1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР.
Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі.
Тарас Григорович Шевченко – український поет і художник, громадський діяч. Він народився 9 березня 1814 в селі Моринці на Черкащині.
Його батьки померли до того, як йому виповнилося 12 років і після цього почалася важке кочове життя. Спочатку Тарас прислужував у дяка-вчителя, де вивчився грамоті. Потім у дяків-малярів – там він познайомився з елементарними прийомами малювання.
У 24-річному віці його викупили з кріпацтва за серйозну суму (еквівалент 45 кг срібла). Незабаром став студентом Академії мистецтв.
Весь цей час Шевченко писав вірші і до 1840 року випустив перший Кобзар.
Після закінчення в 1844 році Академії мистецтв він повертається в Україну, в Києві працює художником у Київській тимчасовій комісії з питань розгляду старих актів. В цей же період Шевченко знайомиться з Костомаровим, формуються його політичні погляди. Він вступає в Кирило-Мефодіївське товариство.
У березні 1847 року поета заарештовують і відправляють на заслання до Орську, де він повинен служити солдатом. Крім того, Микола I своїм указом заборонив йому писати і малювати.
У 1857 році Шевченко повертається із заслання. Поет живе в Москві і Петербурзі. У 1859 році приїжджає в Україну, але знаходиться під наглядом поліції, постійне проживання в Україні йому заборонено.
Помер видатний Шевченка 10 березня 1861 року. Похований він був спочатку в Петербурзі, проте в тому ж році він був перепохований на Чернечій горі біля Канева.
Таємниці генія Шевченка
6 березня
205 років від дня народження Петра Павловича Єршова
Народився в селі Безруково Ішимського повіту Тобольської губернії в сім'ї чиновника. Раніше дитинство він провів в м Березові, а в 12 років батько відправив його разом зі старшим братом до Тобольська гімназію.
Роки навчання Єршова в гімназії збіглися з часом пробудження в Росії інтересу до Сибіру і сибірської темі. У пресі з'являються твори поетів і письменників, виходять альманахи і збірники. Ці настрої впливають на юного Єршова. У Тобольську він збирає сибірські казки і стає їх справжнім неперевершеним знавцем.
У 1831 р Петро Павлович закінчує гімназію. Батько переїжджає з синами в Петербург, щоб дати їм можливість вчитися в університеті. Єршов надходить на філософсько-юридичне відділення Петербурзького університету. У студентські роки він співпрацює в рукописному журналі А. Майкова "Пролісок", друкує свої вірші в "Бібліотеці для читання".
У 1832 р Єршов, познайомившись з казками А.С. Пушкіна, починає роботу над власним твором — віршованій казкою "Коник-Горбоконик". Першу частину цієї казки він представив у вигляді своєї курсової роботи професору словесності П.А. Плетньова, який високо оцінив працю свого студента. У 1834 р казка була опублікована в "Бібліотеці для читання". Окремою книжкою казка була видана в 1835 році, коли П.П. Куйовдить закінчив навчання в університеті. Казку схвалив Пушкін, вона швидко набула широкої популярності і любов читачів. Успіх "Конька-Горбунка" полягав в істинної народності цієї казки, в основу її лягли сюжети казок про Іванка-дурня і Сівка-Бурке.
Казка за життя автора витримала 7 видань. Починаючи з 4-го (1856 р) вона друкується з відновленням віршів, викинутих раніше цензурою, і авторськими доповненнями і доробками. Єршов говорив, що його казка є твір народне, взяте ним майже слово в слово у сибірських оповідачів.
Він писав: "На" Коника-горбунок "на власні очі збувається російське прислів'я: не родися ні розумний, ні пригожий, а родись щасливий. Вся моя заслуга туту, що мені вдалося потрапити на народну жилу ". Яскраві образи наповнюють казку, роблячи її живою і цікавою для багатьох і багатьох поколінь дітей і дорослих: розумний, чесний і спритний Іванушка; іронічно зображені цар-батюшка і духовенство. У текст казки органічно вплітаються фольклорні мотиви і розмовна народна мова.
У 1835 р перед поетом постає питання про повернення до Сибіру: вмирає його батько і старший брат. Він повертається до матері, яка потребує піклування. У 1936 р він стає учителем, потім інспектором, а в 1857 р — директором Тобольської гімназії. Він продовжує писати окремі оповідання, п'єси і вірші. Але всі вони не витримують ніякого порівняння з його першим юнацьким твором, який став справжнім шедевром російської літератури, в історію якої він так і увійшов автором одного єдиного твору.
Хоч професія письменника з'явилася багато століть назад, майстри слова отримали своє свято лише у 1986 році на засіданні 48 конгресу Міжнародного ПЕН-клубу. Відтоді Всесвітній день письменника відзначають щорічно 3 березня.
Тарас Шевченко за своє життя написав 237 віршів і поем, Олександр Дюма-батько — 420 романів, Микола Гоголь працював над створенням «Мертвих душ» тільки стоячи, а Михайлу Булгакову знадобилося 12 років на написання роману «Майстер і Маргарита». Сьогодні в світі налічується близько 150-200 тисяч професійних письменників, і пишуть вони більш ніж 150 мовами.
З цих нечисленних фактів зрозуміло — професія письменника нелегка, багатогранна і заслуговує глибокої поваги. Саме тому і був створений Всесвітній день письменника. Його святкування ініціював ПЕН-клуб (PEN International) — правозахисна організація, яка об’єднує професійних письменників, які працюють у різних жанрах літератури.
ЗОЛЯ, Еміль (Zola, Emile — 02.04.1840, Париж — 29.09.1902, там само) — французький письменник.Народився в сім'ї талановитого інженера-будівельника Франческо Золя. Рано втратив батька (1847). Дитячі та юнацькі роки провів у Ексі. З 1852 р. навчався у колежі. Після смерті батька через матеріальні нестатки сім'я 1858 р. переїхала у Париж, де Золя продовжив освіту в ліцеї. 1862 р. Золя почав працювати у бюро пакування одного із найбільших видавництв Ашетт. Праця у видавництві дала можливість Золя ознайомитися з літературним життям Парижа.
Замолоду Золя зачитувався романтиками, його кумирами були А. де Мюссе та В.Гюго. У 1864 р. Золя зібрав написані ним у різний час оповідання та новели романтичного характеру й опублікував їх під назвою "Казки для Нінон" ("Contes a Ninon"). У новелах цієї збірки романтична пишномовність поєднується з майстерністю реалістичної деталі. У романі "Сповідь Клода" ("La confession de Claude", 1865) ще досить відчутний романтичний елемент, проте помітна полеміка з романтизмом. Золя правдиво описує важке, безпросвітне життя юнака. До певної міри цей роман є автобіографічним твором. Роман "Марсельські таємниці"("Les mysteres de Marseille", 1867) продемонстрував майстерність Золя-фейлетоніста, його зацікавлення соціальними проблемами.
Уже на ранньому етапі творчості Золя виступав не лише як письменник-романіст, а й як публіцист і критик. Він співпрацював з газетами "Евенман", "Фігаро", у яких публікував свої статті й етюди. У цей період Золя в літературно-критичних та мистецтвознавчих книгах "Що я ненавиджу" ("Mes haines", 1866), "Мій салон" ("Моп salon", 1866), "Едуард Ма"е" ("Edouard Manet", 1867) розробив основні засади натуралістичної естетики. У цих працях Золя декларує принцип об'єктивності та правдивості мистецтва, вимагає від художнього твору документальної точності, а від митця — скрупульозного спостереження та вивчення дійсності. Золя визнає детермінуючу роль середовища і спадковості для особистості.
У статті "Прудон і Курбе"(1864) Золя викладає формулу мистецтва: "Твір мистецтва — це куточок природи, побачений через темперамент митця". Згодом Золя неодноразово звертатиметься до проблеми співвідношення об'єктивного (природи) і суб'єктивного (темпераменту митця) чинників творчості. Для Золя немає суперечності між вірністю натурі та виявом творчої індивідуальності. Йому були близькими творчі пошуки художників-імпресіоністів, яких він підтримував і пропагував. На думку Золя, Е. Мане — художник, котрий навчився "дивитися природі в обличчя і бачити її такою, якою вона є".
Підсумковим твором молодого Золя став роман "Тереза Ракен" ("Therese Raquin", 1867) — найяскравіший взірець "фізіологічного роману", роману-експерименту. Твір написаний під впливом "Жерміні Ласерте" братів Ґонкурів. Так само, як Гонкури у своєму романі хотіли застосувати "клінічний аналіз кохання", Золя у "Терезі Ракен", за його власним зізнанням, хотів дати "клінічний аналіз докорів сумління". У центрі роману — "любовний трикутник"; традиційність сюжетної схеми підкреслює нетрадиційність потрактування вибраної теми. Поведінка головної героїні мотивується її темпераментом: у її жилах тече гаряча африканська кров, адже вона з походження креолка. Проте, маючи пристрасну та чуттєву вдачу, Тереза змушена притлумлювати свою пристрасть, одружившись зі слабкодухим нелюбом Камілем. Зустріч із Лораном і вибух грубої чуттєвої пристрасті визначають долю Терези. Прагнучи побороти перешкоди на шляху своєї пристрасті, Тереза і Лоран вбивають Каміла. Але, потерпаючи від докорів сумління та страху, у фіналі роману вони вчиняють самогубство.
Золя сам чітко усвідомив певну нетиповість своїх героїв. Тереза і Лоран — натури, наділені винятковими темпераментами. "Тереза і Лоран — два людські звірячі організми. Я намагався крок за кроком у цих людях-тваринах описати роботу пристрастей. Кохання моїх героїв — задоволення фізіологічної потреби. Душа тут цілковито відсутня, саме цього я й прагнув", — писав Золя у передмові до роману. Таким чином, письменник досягає чистоти експерименту, уникаючи психологічної мотивації поведінки героїв. Золя розумів, що зробив спробу "дослідження випадку занадто виняткового".
У романі "Мадлен Фера" ("Madeleine Ferat", 1868) концепція особистості залишається без істотних змін. Але герої цього другого натуралістичного фізіологічного роману Золя наділені більш витонченою духовною організацією, ніж герої "Терези Ракен". Це ускладнює експеримент, але нічого не змінює в його результатах: біологічний фатум виявляється непереборним, і герої зазнають поразки.
Стилістика обох ранніх натуралістичних романів містила в собі ту суперечність між фактографічною точністю, скрупульозним описом, з одного боку, і високою емоційністю, з іншого, яка стане прикметною рисою "Ругон-Маккарів", головного твору Золя, що зробив його всесвітньо відомим.
Задум "Руґон-Маккарів. Природної та соціальної історії однієї родини в епоху Другої імперії" ("Les Rougon-Macquart, histoire naturelle et sociale d'une famille sous le Second Empire", 1871—1893) сформувався на кінець 1868 p. Вочевидь, створюючи свою грандіозну фреску із двадцяти романів, Золя орієнтувався на традиції "Людської комедії" О. де Бальзака. Золя сприймав його як "батька" сучасного мистецтва, предтечу натуралізму, тому що Бальзак, на думку Золя, "замінив уяву поета спостереженням ученого".
Орієнтуючись на бальзаківську панорамність у зображенні дійсності, Золя не відмовляється від своєї натуралістичної доктрини. Першочерговим завданням свого циклу "Руґон-Маккари" Золя вважав дослідження на прикладі однієї родини проблем спадковості та середовища. Інше завдання — "дослідити всю Другу імперію, від державного перевороту до наших днів. Утілити в типах сучасне суспільство, злодіїв і героїв" — прямо вказує на бальзаківське трактування письменника як "секретаря суспільства".
До циклу "Руґон-Маккари" увійшли романи: "Кар'єра Руґонів" (" La fortune des Rougon", 1871), "Здобич" ("La curee", 1871), "Черево Парижа" ("Le ventre de Paris", 1873), "Завоювання Плассана" ("La conquete de Plassans", 1874), "Провина абата Муре" ("La faute de Г abbe Mouret", 1875), "Його величність Ежен Ругон" ("Son exellence Eugene Rougon", 1876), "Пастка" ("L'assommoir", 1877), "Сторінка кохання" ("Une page d'amour", 1878), "Нана" ("Nana", 1880), "Накип" ("Pot-bouille", 1882), "Дамське щастя" ("Au bonheur des dames", 1883), "Радість життя" (1884), "Жерміналь" ("Germinal", 1885), "Творчість" ("L'o euvre", 1886), "Земля" ("La terre", 1887), "Мрія" ("Lt reve", 1888), "Людина-звір" ("La bete humaine", 1890), "Гроші" ("L'argent", 1891), "Розгром"("La debacle", 1892), "Доктор Паскаль" ("Le docteur Pascal", 1893).
Роман "Кар'єра Руґонів" має підзаголовок "Походження". У циклі "Руґон-Маккари" цей роман стає своєрідним прологом, в якому йдеться про походження родини Руґон-Маккарів і, водночас, про виникнення режиму Другої імперії. Час дії в романі — грудень 1851 р. У центрі — події державного перевороту, внаслідок якого до влади прийшов Луї Бонапарт. Місце дії — невеличке провінційне містечко Плассан, яке стало для Золя ніби моделлю всього французького суспільства напередодні перевороту. Показавши, які державні сили й чому підтримували державний переворот, Золя подає серію сатирично змальованих характерів провінційних буржуа (П'єр, Фелісіте, Грану, Сікардо, Вюйє). Для Золя очевидно, що прихід буржуазії до влади заплямований кров'ю безневинних людей. Боягузтво і підлість П'єра Ругона та йому подібних дозволили утвердитися режимові Другої імперії, що її Золя назве "епохою безумства та ганьби" у Франції.
У романах "Здобич", "Черево Парижа" показано шлях до влади двох пройдисвітів та авантюристів на кшталт Арістіда Саккара чи Ежена Ругона, змальоване те живильне середовище, яке стане опорою для нового режиму — дрібна торгова буржуазія, котра вхопила свою частку здобичі від милостей імперії, всі ці "гладкі", самовдоволені міщани (родина Кеню у "Череві Парижа").
Уже в цих перших романах проступає одна з характерних рис стилю Золя — поєднання деталізованого опису з образом-символом, у якому концентрується головний зміст картини. Такими, скажімо, є описи зимового саду в помешканні Саккара ("Здобич") і картина центрального ринку в "Череві Парижа".
Але за блискучим фасадом Другої імперії Золя бачить нещастя і знедоленість нижчих прошарків суспільства, стрімке падіння моральності та страхітливе лицемірство можновладців. Ці тривожні процеси в суспільному житті Франції Золя аналізує в романах кінця 70-х — поч. 80-х pp. ("Пастка", "Нана", "Накип").
Роман "Пастка "був першим у творчості Золя розлогим полотном із народного життя. Роман зробив Золя скандально відомим. Літературні сноби протестували, багато читачів відмовилися від передплати, і все ж за рекордно короткий термін роман витримав 30 видань. Гостра реакція певної частини публіки пояснювалася тим, що в романі вперше з такою правдивістю було показано життя французьких низів.
У романі йдеться про драму родини Купо, про її фізичну та моральну деградацію. "Від банальності інтриги мене може врятувати лише велич і правдивість зображених мною картин народного життя. Позаяк я беру дурнувату, вульгарну і брудну обстановку, я повинен надати малюнкові більшої рельєфності", — писав Золя про роман. Таким чином, письменник ставить перед собою складне естетичне завдання: продемонструвати придатність для справжнього мистецтва будь-якого матеріалу, розширити відповідно до принципів натуралістичної естетики сферу художнього.
Праля Жервеза і покрівельник Купо, працелюбні та прості люди, намагаються облаштувати своє маленьке щастя, своє скромне родинне життя. Але з Купо трапився нещасний випадок на роботі, й це позбавило його можливості працювати. Купо залишається без роботи і поступово спивається, дедалі частіше навідується в шинок під назвою "Пастка".
Своїм романом Золя стверджує, що злидар приречений на загибель, що умови життя і праці неминуче призводять його до деградації і вимирання. Водночас, Золя не забуває дати і біологічну мотивацію того, що відбувається в романі: крах Купо та Жервези пояснюється не лише соціальними, а й спадковими чинниками (Жервеза — нащадок Аделаїди Фук по лінії Маккарів, тобто спадної гілки родини; Купо теж страждає від спадкового алкоголізму).
Золя особисто зазначав "філософський зв'язок", який існує між "Пасткою" і наступним його романом "Нана".
Роблячи головною героїнею роману куртизанку Нана, посилюючи фізіологічний, сексуальний елемент у романі, Золя хотів показати "розклад, що йде знизу, пастку, якій панівні верстви дають можливість вільно поширюватись". Образ Нана повинен символізувати всю Другу імперію, її пишну зовнішність і розбещену сутність.
На початку 80-х pp. Золя видав декілька теоретичних збірок, в яких підсумував свою працю, виступив як теоретик натуралізму. У збірках "Експериментальний роман" ("Le roman experimental", 1880), "Наші драматурги" ("Nos auteurs drama-tiques", 1881), "Натуралізм в театрі" (1881) та ін. Золя розвинув естетичні принципи О.Конта й І.Тена, братів ґонкурів, висунув концепцію наукового "експериментального" роману.
Золя вважав, що натуралізм у літературі існував завжди, але саме в XIX ст. склалися особливо сприятливі умови для його розвитку. Це пов'язано, передусім, з успіхами природничих наук і культом наукового знання загалом, що сформувався в XIX ст. Мистецтво має відгукнутися на поклик часу, відобразити зміни, які сталися, тому необхідно революціонізувати роман. В основі письменницької творчості має лежати той самий метод, що й у науці, — експеримент, тобто пильне спостереження та вивчення натури. Необхідно збагатити роман "науковим", фізіологічним розумінням людини.
Одним із найкращих романів циклу "Руґон-Маккари", написаних на засадах експериментального методу, став роман "Жерміналь". Відомо, що задум твору зазнав істотних змін у ході роботи Золя над матеріалом. Замислюючи свій роман як роман-дослідження, "експеримент", Золя хотів поставити героїв у граничну ситуацію злиднів, голоду, потреби в соціальній помсті та подивитися, чи не буде наслідком таких умов життя розгул кривавої стихії. Від початку Золя керується натуралістичною схемою: поведінку своїх героїв він схильний пояснювати в дусі дарвінівської теорії "природного добору" і боротьби біологічних видів."...Голодний робітник бореться за ситий обід директора" — така формула початкового задуму. Відповідно до своєї теорії "експериментального роману", Золя у процесі створення роману вивчав життя і побут гірників, бував у шахтах, спостерігав за умовами шахтарської праці, перечитував гори спеціальної літератури. Опанування матеріалом призвело до того, що Золя подолав натуралістичну схему і створив роман не про озвіріння голодних і страйкуючих шахтарів, а про пробудження народної свідомості, що підкреслено назвою роману. "Жерміналь" — весняний місяць за французьким революційним календарем, місяць пробудження природи.
Народ стає у романі уособленням вічно відроджуваного життя. Золя бачить народ як стихійну силу і милується міццю цієї розбурханої стихії, але водночас і страхається її руйнівних наслідків. "Роман написаний не задля того, щоби пробудити свідомість до революції, — писав Золя — Роман застерігає про можливість катастрофи, аби уникнути її".
"Жерміналь" — грандіозна фреска, яка складається з найдетальніших, імпресіоністичних за манерою описів шахтарського побуту та праці, що чергуються з розлогими символічними картинами (напр., образ шахти-чудовиська, що поглинає людей). Концепція особистості в "Жерміналі" та стилістика роману засвідчили, що Золя-митець виявився ширшим за Золя-теоретика натуралізму. Для письменника завузькі рамки натуралістичної доктрини. У "Жерміналі" Золя аналізує найважливішу соціально-історичну суперечність національного життя Франції кінця XIX ст., що її сам письменник означив "як боротьбу праці та капіталу". В одному з листів до Золя Ґ. де Мопассан писав про "Жерміналь":"...я вважаю цей роман найбільш могутнім і вражаючим серед усіх Ваших творів".
Наступний після "Жерміналю" роман про французьке селянство "Земля" викликав бурхливі протести літературної громадськості: декілька молодих письменників підписали "Маніфест" проти Золя. Образ темного і жорстокого у своєму прагненні до наживи французького селянина, наділеного якимсь патологічним почуттям власності, шокував буржуазну суспільність. У "Землі", дійсно, виявляється натуралістичне зацікавлення Золя фізіологічними основами людської психіки, наявна перебільшена увага до патологічного.
Роман "Гроші" — історія злету та падіння Арістіда Саккара та його "Всесвітнього банку". Золя продовжує розмірковувати над проблемами соціальної перебудови, порушеними ним у "Жерміналі".Аналізуючи значення і роль грошей у сучасному йому суспільстві, 3. вбачає в них як творчий, так і руйнівний первень. Ця думка про двоїсту природу грошей втілена в образі-символі "Всесвітнього банку", будівля якого подібна водночас і до величного храму, і до кафешантану. Будучи запорукою і рушійною силою соціального прогресу, гроші, воднораз, чинять згубний вплив на особистість, призводять до руйнування родинних уз, вбивають любов, отруюють мистецтво і свідомість людини. Крах "Всесвітнього банку" Саккара завдає незчисленних бід тисячам акціонерів, руйнуються людські долі (банкрутують Можандри, вчиняє самогубство Мазо, дочка залишає батька тощо). Золя розглядає у романі декілька шляхів подолання руйнівного впливу грошей на людину, але чіткої та однозначної відповіді на поставлене питання не знаходить.
Надзвичайно багатогранний образ великого ділка та фінансиста Арістіда Саккара. Йому притаманні енергія, заповзятливість, здатність ризикувати, душевна широта. Але, захоплюючись бурхливою діяльністю і масштабністю свого героя, буржуа нового типу, який прийшов на зміну лихварям-гобсекам, Золя покладає на нього відповідальність за численні людські трагедії.
Роман "Розгром" став логічним завершенням соціальної лінії "Ругон-Маккарів". Панування банкіра Саккара призвело Францію до катастрофи під Седаном. Друга імперія впала, Франція зазнає поразки у війні, армію полишає бойовий дух, нація деморалізована.
Свої надії на відродження Золя пов'язує з простими людьми, які зберегли здорове моральне почуття в атмосфері, здавалось би, розкладу. Таким персонажем, котрий уособлює здорові сили французької нації, стає в романі капрал Жан. Він ненавидить війну, але чесно виконує свій військовий обов'язок. У фіналі роману капрал Жан йде зі зруйнованого Парижа: він повертається у рідне село працювати на своєму полі. Золя ніби підхоплює вольтерівську думку: "Потрібно доглядати свій сад!" Тільки праця простих французів поверне Франції її минулу славу, сприятиме її відродженню.
Романом "Доктор Паскаль" завершується цикл "Руґон-Маккари". У романі Золя обґрунтовує свою концепцію спадковості. Молодший син П'єра Руґона та Фелісіте, Пуек Паскаль, ставши відомим вченим, вивчає історію свого роду, простежує закономірності індивідуальних доль, пояснюючи їх законами спадковості. У цьому романі Золя ніби знову повертається до натуралістичної схеми, що зумовило дещо спрощене трактування характеру та художню слабкість роману.
Цикл "Руґон-Маккари" — своєрідна "Людська комедія" нового етапу історичного розвитку Франції. Золя розглядає ті величезні зміни, які відбуваються в суспільному житті Франції, у свідомості сучасників на етапі "другого промислового перевороту". Показуючи рух суспільства вперед, успіхи наукового знання, зростання матеріального добробуту певних суспільних прошарків і груп, досягнення техніки, Золя водночас не може не бачити антигуманного характеру цієї машинної цивілізації, яка формує в людині "звіра", насаджує жадобу насолод, культивує владу грошей і, врешті-решт, знеособлює людину. Символом цієї нової цивілізації стає образ паровоза, що мчить на повній швидкості, в "Докторі Паскалі".
У 90-х pp. Золя створив два цикли романів: "Три міста" ("Les trois villes") — романи "Лурд" ("Lourdes", 1894), "Рим" ("Rome", 1896), "Париж" ("Paris", 1898) — і "Четверо євангеліє" ("Les quatre Evangiles"), до якого увійшли романи "Плодючість" ("Fecondite", 1899), "Праця" ("Travail", 1901), "Істина" ("Verite", 1903, посмертно) і "Справедливість" ("Justice", незакінч.).
Ці романи з художнього погляду поступаються книгам "Ругон-Маккарів". Це свого роду романи-трактати, в центрі яких родина вчених і мислителів Фроманів. Золя написав ці твори для утвердження своїх соціальних утопій; він знову звертається до проблеми шляхів соціальних змін і намічає в романах різні варіанти суспільної перебудови: у "Плодючості" Золя вбачає запоруку прогресу в оздоровленні та зміцненні родини; роман "Праця" дає картину нової організації праці робітників на справедливих засадах, утверджує необхідність спілки науки зі свідомою працею. Золя виступає за мирне співіснування буржуа та робітників: на величезному підприємстві, побудованому Люком, розподіл прибутку здійснюється на справедливих засадах, внаслідок чого робітниче поселення стає маленьким раєм. Заданість основної ідеї роману призводить до схематизму, надуманості деяких сюжетних ходів.
Роман "Істина" був написаний під впливом "справи Дрейфуса" і порушує проблеми правосуддя. У листопаді 1897 р. Золя познайомився із документами, що стосувалися справи капітана Генерального штабу, єврея за національністю, Альфреда Дрейфуса, звинуваченого без достатніх на те підстав у шпигунстві на користь Німеччини. Незважаючи на відсутність доказів, суд прирік Дрейфуса до довічної каторги. Золя, вивчивши документи, дійшов висновку про безневинність Дрейфуса.
13 січня 1898 р. в газеті "Орор" було опубліковано відкритий лист Золя до президента Французької Республіки Фелікса Фора під заголовком "Я звинувачую" ("J'accuse"), в якому відомий письменник гостро виступив проти політиканів, що сфабрикували процес над безневинною людиною. За цей виступ на захист людської гідності Золя був притягнений до суду і засуджений до річного тюремного ув'язнення та штрафу в розмірі 3000 франків. Золя довелося залишити Францію і оселитися в Лондоні, не дочекавшись виконання вироку.
Боротьба навколо справи Дрейфуса призвела до політичної кризи. Уся мисляча Франція розкололася на два ворогуючі табори: дрейфусарів і антидрейфусарів. Голос письменника було почуто, а справу Дрейфуса переглянуто. Під тиском суспільної думки Дрейфуса у 1899 р. було помилувано, а 1906 р. реабілітовано.
У ніч на 29 жовтня 1902 р. Золя помер у своїй паризькій квартирі від отруєння чадним газом за досі нез'ясованих обставин. 
ГАНС ХРІСТІАН АНДЕРСЕН
(1805-1875)
Ганс Хрістіан Андерсен — датський казкар, романіст, поет і драматург — народився 2 квітня 1805 року в невеличкому провінційному містечку Оденсе в сім'ї чоботаря. Батько, незважаючи на свій фах, був людиною начитаною і свою любов до книги зумів передати Гансу Хрістіану. Потяг до творчості привів його в 1819 році до столиці, де він, живучи впроголодь, зміг закінчити школу й університет.
Перші три роки в Копенгагені Андерсен пов'язує своє життя з театром: робить спробу стати актором, пише трагедії та драми. У 1822 році виходить п'єса "Сонце ельфів", написана за давньоскандинавським сюжетом. Драма виявилася незрілим, слабким твором, але привернула увагу дирекції театру, з яким на той час співпрацював автор-початківець. Рада директорів домоглася для Андерсена стипендії й права безкоштовного навчання в гімназії. Сімнадцятирічний юнак потрапляє до другого класу латинської школи й, незважаючи на глузування товаришів, закінчує її.
У 1826-1827 роках виходять перші друковані вірші Андерсена, а в 1829 році він досить вдало випробовує себе в жанрі дорожніх нотаток — книжка "Подорож пішки від Хольмен-капалу до східного мису острова Амагер" вразила сучасників свіжістю світосприйняття, багатою фантазією й життєрадісним гумором. Мандрувати Андерсен любив протягом усього свого життя: він побував у Німеччині, Італії, Франції, Англії, Швеції, Португалії, Греції, Північній Африці, збирався до Америки. Його дорожні нотатки відзначалися точністю замальовок з натури в поєднанні з романтичною фантазією, мали пізнавальний й захоплюючий характер, були написані живою мовою. Спогади про подорож до Італії стали основою для написання першого роману Андерсена "Імровізатор" (1834). Усього в 30-ті роки XIX століття видатним датчанином було написано шість романів ("Імпровізатор", "О.Т.", "Тільки скрипаль" та ін. які мали незмінний успіх. Автора навіть порівнювали з В. Скоттом і В. Гюго. Але світове визнання йому принесли казки.
З 1835 року Андерсен починає періодично видавати казки, які в 1841 році увійдуть у книжку "Казки, що були розказані дітям". Ранні казки Андерсена — це, як правило, літературні переробки народних казок, які він сам чув у дитинстві ("Кресало", "Маленький Клаус і Великий Клаус", "Принцеса на горошині", "Дикі лебеді", "Свинопас" та ін.). Сюжет "Нового вбрання короля" було запозичено з іспанського джерела. А от "Дюймовочка", "Русалочка", "Калоші щастя", "Ромашка", "Стійкий олов'яний солдатик", "Оле Лукойє", хоча й дещо пов'язані з фольклором, все ж таки є авторськими творами. На тлі численних казкарів, яких породила епоха романтизму в різних країнах, казки Андерсена відрізняються відсутністю дидактичних основ і, як здавалося критикам XIX століття, відсутністю належної шани до королівських осіб, які в казках Андерсена ходять палацом у пантофлях (адже палац є їхнім домом), стелють постелі й варять гречану кашу. Казки Андерсена, з одного боку, є цілком антисоціальними, а з другого — мегасоціальними. Вони вийшли за межі свого століття, стали постійними супутниками людства через бачення датським казкарем вічного змісту будь-якої людини, нехай то буде король, королева, принцеса або селянин.
Символом творчості Андерсена вважається Русалочка, героїня однойменної казки (їй навіть встановлено пам'ятник у Данії). Народні сюжети, пов'язані з любов'ю між людиною і антропоморфною природною істотою, існують у різних народів (згадаймо поетичну драму Лесі Українки "Лісова пісня", яку теж було створено за фольклорними мотивами). Знав подібні легенди й датський фольклор. Але казка, яку було створено Андерсеном, набула особливого поетичного змісту. Русалочка втілює стихійні сили, від яких вже давно трагічно відокремилось людство. Русалочка, Дюймовочка, Гидке Каченя відображають протиріччя між трагічно-утилітарним світом людей і таємничими силами природи й творчості.
Всі романтичні герої Андерсена не відмовляються від своєї справжньої поетичної природи, хоч би як важко їм велося. Слово "справжній", взагалі, є ключовим в Андерсена. "Справжній" означає природний, істинний, правдивий. У "Калошах щастя" письменник обігрує вічну проблему незадоволення людей тим, що вони мають, споконвічні прагнення кращої долі. Нерозумний чиновник, який живе в ХЇХ столітті, мріє про середньовіччя. Зазнавши великого страху від здійснення власної мрії, чиновник повертається до свого віку і дякує Богові за те, що він не живе в середньовіччі. Іншим володарем Калош щастя стає простий солдат, який мріє зайняти командний пост, але, отримавши його, дуже хоче знову стати простим солдатом.
"Калоші щастя", з одного боку, вирішують філософську проблему щастя в дусі релігійного фаталізму (що є характерною рисою романтизму), з другого — іронізують з приводу ідеалізації середньовіччя, яка була вельми поширеною у колах романтиків (романтична іронія).
Андерсен є захисником простого й ясного погляду на світ, який, на його думку, і є справжнім. Такий погляд мають діти й художники. Тому саме малий хлопець стає відкривачем істини "У новому вбранні короля", тому й осміяно дурненьку принцесу зі "Свинопаса", яка погналася за дорогими іграшками й відмовилася від справжніх, природних, і тому чарівних троянди й солов'я. І справжня принцеса завжди буде принцесою, навіть в одязі жебрачки ("Принцеса на горошині"), тому що принцесою вона народилася (знову релігійний фаталізм).
Сорокові роки XIX століття стають новим і найвищим досягненням казкової творчості Андерсена. До збірки "Нові казки" (1844-1848) увійшли найзначніші й найвідоміші казки: "Снігова королева", "Гидке каченя", "Соловей", "Тінь", "Дівчинка з сірниками". Казки Андерсена стають більш ускладненими, глибокими, мають подвійного адресата: через захопливість фабули вони приваблюють дітей, а глибиною змісту — дорослих. Його казки написано простою мовою, наближеною до народної, і цим вони є близькими до дитячого розуміння. Але за удаваною простотою приховується філософський підтекст, який є незрозумілим дітям, але цікавить дорослих.
Чимало мотивів творчості Андерсена приєднуються до традиційних романтичних мотивів. Гидке каченя стає в один ряд з альбатросом Кольріджа й Бодлера, примушує згадати "Чайку" Чехова. Проблема трагічного життя обдарованої особистості набула особливої актуальності в епоху розвитку буржуазних настроїв. Гидке каченя одночасно є прекрасним лебедем, але зажирілі мешканці пташника цього не розуміють. Далі власної годівниці вони не бачать і власну рабську психологію вважають єдино правильною.
Казка "Тінь", найглибший філософський твір Андерсена, примикає до двох традицій, які існували в романтизмі. З одного боку, історія вченого, який спромігся шляхом раціонального експерименту відлучити від себе власну тінь, споріднює казку із творами Гофмана ("Крихітка Цахес", "Еліксири Сатани"), повістю Шаміссо "Неймовірні пригоди Петера Шлеміля", а також із знаменитим "Франкенштейном" Мері Годвін-Шеллі. Високодуховна й талановита людина, яка стала рабом тіні, сама накликала на себе біду. Не розуміючи справжньої суті природи, вчений поставився до власного експерименту занадто легковажно, відпустивши тінь в гості до сусідів. Він думав, що тільки він сам є самим собою, але людська психіка — річ таємнича, і про це неодноразово говорили романтики, розкриваючи тему двійництва. Тінь виявляється досить самостійною і зловредною істотою, яка руйнує долю свого колишнього господаря. Так через "дитячий" жанр казки Андерсен передає глибокі філософські думки.
Збірки останнього етапу творчості письменника вийшли під назвою "Історії" (1852-1855) та "Нові казки та історії" (1858-1872). Це справді були дивовижні історії про навколишній світ, риси реальності дедалі більше проникають у казки письменника, героями яких стають сучасники автора: звичайні люди зі своїми повсякденними турботами і проблемами, видатні вчені й художники. Андерсен хоче привернути увагу читача до майже казкових можливостей людини.
У 1855 році з'являється автобіографічна книжка "Пригоди мого життя", яка стала продовженням і доповненням першого варіанта автобіографії "Казка мого життя" (1847). Зі сторінок цих книжок постає образ видатної людини, великого фантазера, який зумів через усе своє життя пронести дитячу закоханість у таємничий світ казки й щедро поділитися цим зі своїми читачами.
ЗОЛЯ, Еміль (Zola, Emile — 02.04.1840, Париж — 29.09.1902, там само) — французький письменник.Народився в сім'ї талановитого інженера-будівельника Франческо Золя. Рано втратив батька (1847). Дитячі та юнацькі роки провів у Ексі. З 1852 р. навчався у колежі. Після смерті батька через матеріальні нестатки сім'я 1858 р. переїхала у Париж, де Золя продовжив освіту в ліцеї. 1862 р. Золя почав працювати у бюро пакування одного із найбільших видавництв Ашетт. Праця у видавництві дала можливість Золя ознайомитися з літературним життям Парижа.
Немає коментарів:
Дописати коментар